Наречена для Дракули

Глава 29.

27 листопада.

На щастя, охоронці ще солодко дрімали, коли я повернулася до своєї кімнати. Безсонна напружена ніч давалась взнаки, я впала на ліжко, не роздягаючись, поверх ковдри і заснула.

А прокинулась від галасу, що чувся за дверима. Та це ж голос князя! І він у гніві! Здається, Алекс переборщив зі снодійним і мої охоронці спали й досі, на чому їх і спіймав володар, бо гримав так, що самій схотілося забратися під ліжко й вуха затулити.

- Як ви сміли?! Ледацюги! Сьогодні ж відправлю до гарнізону! Розслабилися на спокійному житті у замку, мов ситі коти! Якщо з моєю гостею щось сталося – прощайтеся з життям!

Охоронці і не писнули у відповідь, бо не мали чим виправдовуватись. А вони ж не винні, постраждали через мене, нещасні.

Двері голосно хряпнули і почулися швидкі чоловічі кроки. Заставила себе не здригнутися, коли розгніваний вампір зірвав штору, що прикривала вхід до ніші, де стояло моє ліжко.

- Маріанно?! – голос князя звучав злякано та розпачливо, що й не дивно. Уявляю, яку картину він побачив: я лежу поверх ковдри, на животі, одягнена. Мабуть, першою думкою було, що весілля з даною Мунтеану відкладається навіки. А, враховуючи те, що я остання Мунтеану у роді, то й зі світовим володарюванням доведеться попрощатися. Стало трохи смішно, та сміятися зараз не можна.

Відчула, як руки князя перевертають мене, підхоплюють, несуть до вікна.

- Княже?! Що трапилось? Пожежа? Землетрус? – намагаюсь розплющити очі і розумію, що вони категорично проти. Якихось двох годин сну для мене катастрофічно мало. І я навіть не придурююсь.

- Маріанно!.. – у голосі князя відчувається полегшення. – Я вже думав… Нічого не трапилось.

- Чому тоді ви тримаєте мене на руках?

- Твої охоронці спали на посту. Ти одягнена валялась на ліжку. Я злякався, що з тобою щось сталося!

- Що могло статися, коли ви запевняли: у замку безпечно?

- Так… І все ж… - Князь, явно, і досі був схвильований.

- Поставте мене на підлогу!

Васил усадив мене на диванчик і присів переді мною, зазираючи у очі:

 - З тобою, точно, все добре? Чому тоді ти так спала?

- Та я і досі очей не можу продерти? – потерла кулачками повіки. – Неначе медом хто намазав…

- Це дуже схоже на чари. Треба перевірити!..

- Коли й чари, то мої, - поспішила заспокоїти вампіра. – Вочевидь – зі мною нічого не трапилось. Просто звечора боліла голова, я дуже довго не могла заснути, ходила по кімнаті туди-сюди. Мало не під самий ранок відчула, що очі починають злипатися, ледве добралася до ліжка, так і заснула, не роздягаючись. Гадаю, що мій стан відобразився і на охоронцях, які до своєї роботи ставляться з усією відповідальністю. Прошу, не слід їх карати, вони не винні!

- Можливо, можливо… - Князь схилився до моєї голови, голосно втягуючи у себе повітря. – Так, міць зростає і відчувається все сильніше. Хоч ти й ненавчена відьма, сила Мунтеану могла подіяти стихійно…

- Та я ж не навмисно, - спробувала видавити «милу посмішку».

- Але ж охоронці не мають спати на посту!

- Пробачте їх, прошу.

- Добре, Маріанно. На перший раз пробачу. І караул відсьогодні змінюватиметься кожні три години, так буде безпечніше.

- Чого боятися? Хіба ми у замку не в повній безпеці?

- Не боятися, а застерігатися від несподіванок, моя люба. Я вже пропонував прискорити події і прийняти статус моєї нареченої.

- Не будемо знов про це, княже. Ми ж домовились.

- Не будемо… - В очах у вампіра загорілися червоні цяточки, він тримав мене за обидві руки і, здається, не міг заставити себе піти.

- Мені треба до ванної кімнати, - рвучко скочила я на ноги. – Все ж спати одягненою було не надто гарною ідеєю.

Вампір знехотя відпустив мої руки:

- Йди, Маріанно. Та пам’ятай, що час рухається невмолимо.

Я скористалася послабленням, щоб пташкою пурхнути і замкнутися у ванній.

- До вечора, княже! – гукнула вже з-за дверей.

- В тебе боліла голова, може…

- Не треба за мене турбуватись, - перебила я. – Вже почуваюсь добре, лише спати тепер хочеться.

- Звелю Кріні принести сніданок у кімнату, а потім лягай та поспи. Якщо потрібно, звелиш покоївці і вона принесе тобі ліки або трав’яний заспокійливий відвар.

- Добре, дякую, - я увімкнула воду, щоб припинити розмову.

Нарвалася все ж на неприємності. Тепер караул змінюватися кожні три години, і «злиняти» на усю ніч вже не вийде. Та добре ще, хоч так усе закінчилося, і князь не запідозрив щодо снодійного.

А я, і дійсно, відчувала себе мов варений рак. Очі злипалися, свідомість плуталася. У ванні навіть задрімала, мало не втопилася. Ні, «зелені» ночі не для мене, це точно.

Кріна за наказом володаря принесла сніданок до вітальні і княжичам переказала, щоб не чекали. Я покопирсалась у тарілці, навіть апетиту не було, бо, здається, все заплутується все сильніше. А потім, як і радив Васил, забралася у ліжко (Кріна вже повісила обірвану штору), загорнулась у ковдру і спала до обіду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше