Глава 8

Покружлявши в пошуках Клавдії, дракон відлітав все далі, розчиняючись у хмарах. А разом з ним розчинялися й мої надії на те, що цей кошмар закінчиться. Аж надто затягнувся він, обрісши масою переконливих деталей. До того ж, з появою Ренати сон перестав бути кошмаром. Тепер мені навіть не хотілось прокидатися – навпаки хотілося довше побути в її компанії.

Нехай це міраж, але дивитись до неподобства приємно. Все одно, що милування веселкою або рідкісним заходом сонця над океаном. Немов північне сяйво – ну просто не відвести очей.

– Здрастуй, – звернулася до мене привітно Рената. – Як тебе звати?

З відльотом рептилії атмосфера змінилася: в повітрі пахло квітами і спокоєм. Клим і Касян узялись полювати. Вони повзали у високій траві, вишукуючи коників та жуків. А піймавши здобич – смачно чавкали, вихваляючись один перед одним розмірами улову. Тепер вони мені не здавались небезпечними. Хоча ще хвилин двадцять тому я готовий був заприсягтися, що ці двоє збираються відрізати мені ногу.

– Я... ем... я... – бурмотіли мої губи. – Денис, мене звуть Денис.

– Денис? Гарне ім'я.

Рената була першою, хто не насміхався над тим, як мене звуть. В її глибоких карих очах я бачив повагу і здоровий інтерес. Їй було цікаво дізнатися, що я за людина. Вона дивилася на мене і просто чекала відповіді.

– Спа... спасибі. А тебе... ти... тобто ваше... ем...

– Я Рената.

– Так, точно, – усміхнувся я. – Я ж чув.

– Ну так, звісно, – Рената теж посміхнулася, заправивши пасмо за вухо.

Такий гарний мідний колір. Я дивився на неї проти сонця і здивовано помічав, як воно грає на світлі. Неначе хтось невидимий тис на клавіші рояля та змушував тремтіти ці руді струни. Одна за одною вони світилися і привертали увагу хлопця з відвислою щелепою.

– У тебе, напевно, є багато питань, Денисе?

– Ох, вибач... те. Я замислився.

– Нічого, все добре. Можеш сміливо звертатись до мене на ти. Всі ці почесті – вони зайві, – зніяковіла Рената і глянула кудись у далечінь. Я теж повернув голову в той бік, але не побачив нічого, крім метеликів.

– Так... питання є, звичайно. Ем... ось, наприклад, де я – куди мене занесло? Що за країна або хоча-б континент? Я ще ніколи не бачив такої дивної погоди: вночі сніг, а вдень – типовий травень.

– Континент? – здивувалася Рената. – Ні, ти все ще не зрозумів. Це не твій світ. Тут немає всього того, до чого ти звик. І поки ти це не усвідомиш, поки ти не сприймеш нову реальність, шанси на повернення додому будуть танути. Кожен день, проведений в нашому краї – це отрута для твого тіла.

– Отрута? Мене труять? Мені це зовсім не подобається, Ренато!

– Я розумію. Але якщо ти зміцнієш, зможеш протистояти цій отруті, ти отримаєш силу. Величезну силу, яку знаходять лише занепалі.

– Занепалі? Я що, занепалий?!

– Ем, ну добре, можемо називати це якось інакше...

– Чорт! Ренато, ви... ти можеш мені прямо сказати в обличчя – це сон, я сплю? Що буде, якщо я вщипну себе? – При цих словах я заходився щипати руку. – А якщо ось так? – Підійшов до дерева і гарненько тріснув в нього лобом, від чого в очах пішли іскри.

– Кхм-кхм, Денисе...

– От же трясця, як боляче!

– Денисе, це не сон. Не треба завдавати собі болю.

– Як же так? – гепнувся я знову на пень, потираючи зростаючу гулю. – Я не сплю? Може, це розіграш – мене знімає прихована камера? Реаліті-шоу, де треба їсти цвіркунів і тухлу рибу, а ведучий прилітає на вертольоті і плескає по плечу? Але ж я бачив дракона! І всі ці звірі, що говорять...

– Денисе, ти потрапив в край під назвою Івару.

– Івару?

– Так. Це світ за межею того, що бачить людське око. Далеко від галасливих міст і людних доріг. Тут панують свої закони, а звичні тобі цінності геть втрачають сенс. Тут не мають значення твої колишні успіхи, кількість золота в твоєму замку або сили вартових. Тепер ти сам будеш битися за своє життя, і тільки твоя особиста сила матиме вагу у вирішальний момент.

– Ого, круто.

– Все це правда, – кивнула дівчина.

– До речі, добре, що ти мені пояснила. Тому що в моєму світі у мене багато золота в замку. Дуже багато. Просто окремий замок для золота.

– О, ну це добре. Звичайно добре. Особливо якщо золото приносить тобі радість, Денисе.

– Так, але... шкода, що мої вартові не можуть принести його сюди і просто вирішити цю проблему мирно. Скажи, це можливо?

– Що можливо?

– Просто заплатити. Я зроблю дзвінок і всіх віддячу за старанність. Адже ви старалися, багато спецефектів і декорацій...

– Денисе! – Рената не витримала моїх промов і перебила. – Ти маєш зрозуміти, що легкої дороги назад не існує. Ти повинен пройти свій шлях в ту сторону, куди спрямувало тебе життя. Ти не в країні і не в континенті! Ти в Івару! І тут вирішиться твоя доля. Хочеш ти цього чи ні.

Моя наставниця плеснула в долоні, і зовсім поряд виросли двері – старовинні, з масивним кованим кільцем.

– Що це? – здивувався я.

– Ти маєш побачити це сам.