Глава 14

Після згадки про Ак'ют Клавдія чомусь замовкла і стала колупати золу палицею: то встромляла її в жар, то діставала і дмухала на тліючий кінець.

– Розкажіть мені про неї, – почав я благати.

– Ні.

– Ну будь ласка!

– Ні, не хочу.

– Прошу-прошу-прошу-прошу!

– Ні-за-що.

– Вона мені теж подобається, – довелося злукавити. – Даремно ленар її не слухався свого часу.

– Ох, – зітхнула Клавдія і кинула палицю кудись в ліс. – Гаразд, гаразд... Що ж, я потрапила в цей світ ще зовсім молодою. Не пам'ятаю, чим я займалася в минулому житті і де жила. Моє справжнє життя почалося вже тут – в Івару... Дивне місце – подумала я тоді. А тепер вже і не можу собі уявити, як можна жити інакше. Аскандар був гостинним – зустрів мене як личить королю, а от Ак'ют... вона дивилася на мене поблажливо якось, чи що. Навіть говорити не хотіла. Але потім все змінилося. Приводом для нашого зближення стала моя гординя. Це джерело – я завжди його на дух не переносила, не могла зрозуміти, як вони всі можуть пити цю воду. Вона текла по землі, в неї кожен день заходили по пояс якісь мужики, що бажали зцілитися. Ну, ти зрозумів, коротше, де саме вони хотіли зцілитися... Кхм, не знаю, чи допомагало їм це потім, але от у мене крім блювотних позивів ця картина нічого не викликала. "Це священний струмок", – повторював король. Та я кивала і йшла собі.

– Бачу, ти завжди плювала в обличчя небезпеці, – посміхнувся я. Історія Клавдії діяла на мене як снодійне.

– Та я б здохла із власної дурості, якби не Ак'ют. Вона побачила, що я противлюсь і не шукаю легких шляхів. Їй мої погляди припали до душі. Крім того, ми ж дівчата, знаєш. Краще одне одного розуміємо, чи що. Не важливо – королева почала мене тренувати, вона приходила щоранку, даруючи стимул до життя. Я чекала її мов сонця. Ми боролися і билися на дерев'яних мечах до самої темряви, поки я не добула в собі силу змінювати подобу. Це вона допомогла мені дізнатися своє друге ім'я, навчила любити себе такою, яка я є насправді. Навчила не боятися... Не озиратись назад і ні про що не шкодувати. Зрештою я стала справжнім воїном. Стала перевертнем. І це без жодних там магічних водичок, Денисе. Ти зрозумів, до чого я все це кажу?

– Так, я зрозумів. Шкода тільки, що Ак'ют вже не може навчити мене, як навчила тебе...

– Та до біса Ак'ют! – закричала Клавдія і сама злякалася своєї фрази. – Її немає, і вона вже ніколи не повернеться... – сказала вона з тремтячими губами. – Ніколи. Але ти можеш знайти для себе власний стимул, як це зробила я тоді. Озирнись навколо, Денисе. Невже в твоєму житті немає нічого такого, заради чого б ти хотів зробити неможливе? Нездійсненне...

– Але ж на те воно і називається нездійсненним...

– НІ! – обірвала мене Клавдія і вперлася пальцем мені в горло. – Воно нездійсненне тільки тут, – тицьнула вона другим вказівним пальцем, але вже у лоба, – лиш у тебе в голові.

– Мабуть, – насилу говорив я через тиск на кадик, – у вас з Ак'ют був якийсь особливий зв'язок. Це він давав тобі силу, так?

Починало світати. І на щоці Клавдії блиснула сльоза – малопомітна, можливо, мені навіть здалося. Не знаю... З тих пір я більше не питав у неї про Ак'ют, щоб не пхати свого носа в чужу справу. Мені подобалася Клавдія – вона була добра до мене із самого початку, хоча терпіти мене не могла. В її очах я був желеподібним слабаком. Втім, напевно, я був таким у будь-чиїх очах, навіть у власних. Тільки зізнатися собі було важко.

– Давай краще змінимо тему, – запропонувала Клавдія і прибрала від мене свої тверді пальці.

Прокашлявшись, я спрямував розмову у спокійне русло:

– Як там Ш'ямалан?

– О, будь ласка... Ім'я цуцика він, значить, пам'ятає, а моє пригадати не може! Нормально все у нього: бігає, ями біля будинку риє, скиглить часто. Але це не проблема, з часом звикне до мене, а про свого біологічного батька й не згадає.

– Тобі не здається, що це жорстоко – відбирати у нього сім'ю?

– Його матуся відібрала сім'ю у мене, тож усе чесно. Народить собі нових. У вовків це трохи простіше.

– Ясно.

– Ну от і добре, що ясно. Люблю тямущих...

– Клавдія.

– Чого тобі ще?

– Рената давно тут живе, в Івару?

– Рената? Я б так не сказала. За моїми мірками зовсім небагато. До чого ти хилиш?

– Що у них з драконом взагалі? – запитав я з побоюванням.

– Я не знаю. Свічку не тримала. Бачу, що вранці вона із замку його виходить, а які там у них відносини – ділові, дружні або ще якісь там – знати не знаю і знати не хочу. Я не пліткую, вже вибач. Якщо тебе тягне ляси поточити, то точи їх із Климом і Касяном. Тільки той, стеж за язиком, коли вони поруч – не бовкни чого зайвого. Бо скажеш їм – знатимуть навіть кроти, зрозумів?

– Зрозумів.

– От і добре. Якщо ти не заперечуєш, я подрімаю годинку, поки сонце не встало. В цей час гарно спиться. І сни хороші.

– Ага, давай...

Клавдія лягла на бік і відвернулася обличчям до багаття. Вірніше, того, що від нього лишилося. А я дивився на схід і чекав настання ранку.

Сподіваюся, Рената не образилась і прийде до мене знову.