Наречена дракона. Історія одного кохання

Глава 22

Клавдія явно образилася. Та не подавала виду – повернулася до мене спиною й мовчки смалила. Просто пихкала, не думаючи про своє здоров’я. І хоча я не помічав у неї магічних навичок, дим чомусь летів якраз мені в обличчя. Причому кола з люльки були на рідкість смердючими – що вона туди набила?! З кожним пихом терпіти ставало все важче.

У підсумку я не витримав і почав говорити:

– Ти завжди думаєш тільки про себе. – Почувши це, Клавдія завмерла, забувши про свою гидке заняття. Але через секунд десять трубка знов задиміла. – Ти... навіщо тобі здалось те вовченя? Це ж не твої діти! Вони не твої. І це щеня, Ш'ямалан – він теж для тебе чужий. А ти – чужа для нього. Ти просто вкрала його у батьків, забрала зі звичного для нього середовища. І тепер він не знає, що робити. Точнісінько як і я в цьому чортовому Івару... Ти сама не знаєш, що з ним робити. І не розумієш до кінця, навіщо взагалі забрала його з лігва. Навіщо ти це зробила? Думаєш, від нього буде користь у таких умовах, далеко від дому? Він тобі не іграшка! Адже саме для розваги ти пішла на це, тобі просто весело. Веселишся таким чином. Ти... Клавдіє, ти не змогла побудувати своє особисте життя і тепер руйнуєш чужі... Я просто не можу передати, який я злий на тебе зараз.

– Та якого біса?! – збунтувалась войовниця. Вона схопилася на ноги і кинула свою люльку до багаття, викликавши купу іскор.

– Сьогодні на мене напали вовки!

– Що? Серйозно?

– Та куди вже тут серйозніше? – кивнув я на штани зі слідами від зубів. – Вони намагались мене вкрасти. І вгадай, що послужило причиною? Твої внутрішні комплекси! Через твою манію, параною – не знаю, як це правильно назвати – постраждав не тільки я, але і Клим. Вони його ледь не загризли! А все тому, що він заступився за мене. Він хотів врятувати мені життя... Я думав, що вони його вб'ють. Та найбільше я злякався тоді, коли між вовками і мною стала Рената. Ось як ти думаєш, що я тоді відчував? Вони були готові вчепитися їй у горло просто тому, що вона не хотіла мене відпускати. І все це через Ш'ямалана.

– Через Ш'ямалана?

– Вони вважають, що я з тобою за одне. Що це я винен у зникненні цуцика. А ще сказали, що не зупиняться, поки не отримають своє... – я видихнув від безсилля. Довелось висловити все, що накипіло.

– Я... мені дуже шкода, Денисе. Справді шкода, вибач, – Клавдія опустила очі і нервово терла чоло. Вона явно не розраховувала на такий поворот.

– Єдине, що зупинило перевертнів – це статус нареченої дракона. Тільки тому вони її не чіпали, уявляєш?

– От бляха...

– Ага, ось так от я дізнаюсь найцікавіше. Добре, звичайно, що це захистило Ренату. От тільки тепер мені хочеться самому запхати голову у вовчу пащу, знаєш. Паршивенький день видався, коротше. І судячи з серйозності намірів твоїх старих друзів, зупинятися на цьому зграя не збирається. Вони знають, що вовченя у тебе. І тепер всі ми у небезпеці. Виключно з твоєї вини. Ось побачиш, він виросте і одного разу загризе тебе, а перед смертю ти згадаєш мої слова, тому що я був правий!

 

Вочевидь, моя остання репліка зачепила Клавдію. Вона шморгала носом і пішла у темряву лісу, розчинившись десь у мене за правим плечем. Ні бувай, ні до побачення – просто пішла, не попрощавшись, лишивши мене дивитися на кролика. Ніжне м'ясо псувалося так само швидко, як і наші з нею стосунки. Перетворювалось на грудку чогось чорного й смердючого. Та я нічого не міг удіяти – що з першим, що з другим. Так тому і бути...

Я стояв і дивився на місяць – лимонний окрайок між хмарами. Думав про те, що сталося сьогодні, згадував емоції Ренати при моїй спробі розповісти дракону про вовків. Дивно, чому вона так завзято прикриває зграю? Невже без вовків в Івару стало б гірше?

Але потім якось згадалася раптом Ак'ют. Вона ж узагалі була акулою, і нічого. Королевою потім стала. Чого це я на вовків тут розсердився? Клавдія ось теж вовчицею раніше була. Хоча на ділі розумна жінка, сильна духом і за чистоту. Напевно, вона все ж має моральне право дати притулок вовченяті. Тим більше що, начебто, він і нежилець був. Слабенький.

Так, світ не любить слабких. Ніхто не любить слабких. Окрім, хіба що, збоченців якихось і фріків. Який сенс витрачати своє життя на слабака? Сподіватися, що він стане раптом сильним? З якого переляку – звідки у нього візьмуться ці здібності? Ще в дитинстві зрозуміло, хто забіяка, а хто в дочки-матері грає з дівчатами... Я от напевно з другої когорти. Аж ніяк не забіяка. А даремно. Шкода.

Тоді б я міг постояти і за себе, і за Клима, і за Ренату. І не скривдив би Клавдію на порожньому місці: це не вона винна насправді, а я. Але хочу зробити крайніми інших – кого завгодно, тільки не себе.

– Клавдіє, розкажи мені про тих бешкетників! – У відповідь була тиша. Тільки шум лісу і тихі схлипи за спиною. – Я знаю, що ти там, сидиш за дубом. Я чую, як ти витираєш носа!

– Пішов у сраку... – хрипко відповіла мені Клавдія. – Я на тебе образилась.

– Що трапилося з тим хлопцем? Який поклявся голову дракону відірвати?

– Навіщо це тобі?

– Просто цікаво. Я постійно про це думаю. Що з ним сталося потім? Він вріс у своє дерево?

– Ні. Він не вріс у дерево.

– А що ж тоді?

– Він зцілився. Знайшов невичерпне джерело сили, – говорила в ніс Клавдія.

– Ще одне?

– Ага. Всередині себе. Він знайшов сили в самому собі і зміг пройти крізь портал – назад у власний світ.

– А він настріляв Галактіону? Дотримав своє слово? – трохи по-хлоп'ячому запитав я.

– Пф-ф, ні. Не настріляв. Він учинив мудріше – направив свою злість у правильне русло. Бажання поквитатися з королем стало його ідеєю фікс, головним стимулом до подальшого життя. І одного разу він відчув, що готовий до випробування. І з честю пройшов його. Така легенда.

– Хм, прикольно.

Ага.

– А що з іншими? Що сталося з іншими бешкетниками, яких дракон велів прикувати, як і мене? Вони теж зцілилися і повернулись назад?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше