Глава 27

Піднявши лук у бойове положення, я зробив усе, що почув із вуст Ренати: уявив, як влучаю у стрілу та розщеплюю її.

Вжик – і стріла полетіла вперед, прямо в дерево. Проте в ціль не влучила. Неушкодженим залишилось навіть червоне коло.

– Чорт! – стиснув я зуби.

– У тебе має вийти, – Рената простягнула мені чергову стрілу. – Стріляй знову, Денисе.

Відчувши, як мої руки трясуться від утоми, а піт з чола тече струмками, я примружився й пожартував:

– Тобі здається, що влучити в іншу стрілу так просто? Подумав про це – і все, вона сама полетіла туди, куди потрібно?

Змінившись в обличчі, Рената не дала мені стрілу, а замість цього відняла лук і сама стала в позу лучника. Вона зробила крок вперед, зігнувши ногу в коліні. Притиснула голову майже до самої тятиві й завмерла.

Звісно, я не чекав від неї прудкості. Рената не вміла стріляти так швидко, як Клавдія. Не думаю, що наречені драконів часто стріляють із лука. Хіба що наречена попереднього дракона... Ну так. Навіть тут все сходиться.

Я спробував насолодитися цією миттю. Прислухавшись до подиху, рівного й трохи напруженого, із захватом дивився на Ренату. Її пульсуючу від концентрації шию – білосніжну шкіру з яскраво червоним намистом. Вона змінювала вбрання щодня. Та що там сукні... Навіть колір очей і волосся. Проте намисто з червоних перлів – воно беззастережно було на своєму місці.

І я звик до цього. Хоча в думках я завжди знімаю цю прикрасу. Не знаю чому. Знімаю та цілую шию. Я мрію про це від самого початку – з тих пір як побачив її вперше.

І ось тепер перли лежать на грудях, то піднімаючись, то знову опускаючись у такт диханню. Рідкісний момент, коли вона не бачить, а я можу безсоромно дивитися.

Вдих, видих. Знову глибокий вдих і... Затримка. Вона заціпеніла.

Пролунав свист – оперення промайнуло повз рукоять та розрізало повітря. А я у подиві роззявив рота. Бо лучниця зробила те, про що казала: вона влучила просто в хвостовик і розщепила стрілу до самого кінця.

– Ось так ти маєш стріляти, – дмухнула собі під чубок Рената. – Як бачиш, це можливо.

– А що як я просто не можу? Що як мені не дано добре стріляти?

Рената нічого мені не відповіла – тільки пронизала поглядом та відійшла за спину, всучивши перед цим лук.

Я підняв зброю, уважно придивився до цілі в надії потрапити принаймні в червону пляму. Черговий раз вистрілив. Але промазав.

– БЛЯХА!!! – прокричав я від злості та зламав лук об коліно.

– Ну от... почалося, – хитала головою Клавдія.

Та я не чув її слів. А лиш підскочив до платану, звинувативши дерево у всіх гріхах, і став лупцювати його немов боксерську грушу.

Навіть не знав, що в мені стільки агресії. Я бив його знов і знов, знайшовши раптом стільки сил, що, здавалося, можу продовжувати так до самої ночі. Просто ненавидів цей платан, будь він проклятий!

– Досить! – крикнула нарешті Клавдія. – Це просто звичайна стрільба з лука! Невже варто так нервувати через бісову стрільбу?!

– Ні, Клавдіє! – втрутилась Рената. – У тому-то й справа, що для Дениса це просто стрільба з лука. Він знає, що це просто урок, а це просто мішень. Все це неправильно...

Розбивши кулаки та спершись на сколоте дерево, я помітив, як Рената випустила крила й злетіла до неба. Я її засмутив. І від цього стало зовсім кепсько.

– Ренато, стривай!

Але вона полетіла.

Втім, незабаром я зрозумів, що ненадовго – лимонно-бірюзовий метелик завис над яблунею й повернувся назад. Метелик знов обернувся людиною й простягнув на долоні яблуко:

– Ось. Ти маєш пронизати його стрілою.

– Ну... – тупцяв я, відчувши підступ.

– Візьми лук Клавдії та зроби десять кроків назад! Мерщій!

Це вперше красуня з Івару постала в ролі злого командира – я Ренату собі навіть уявити такою не міг. Але відразу ж послухався.

– Ренато, що це ти надумала? – спитала Клавдія з тривогою в голосі.

– Денис має розуміти, наскільки все серйозно. Поки він не відчує, що від кожного пострілу, кожного руху залежить його життя... або життя дорогих йому людей... Він не зможе стати тим, ким повинен стати. Без цього не обійтися. Дай йому стрілу.

– НІ!

– Дай... йому... стрілу! – обличчя Ренати просто пашіло від рішучості. І мене це лякало до чортиків.

– Що ж, як знаєш, принцесо, – ледве стримувалась Клавдія. Вона покликала мене ближче й порилася в сагайдаку. – Денисе, ти маєш це зробити.

– Що я маю зробити?

– Влуч у яблуко, яке тримає Рената.

– Ні! Ви з глузду з'їхали обидві, чи що? Я не буду цього робити!

– Ч-ш-ш-ш, заспокойся... Все добре.

– Ні, не добре! Я вб'ю її. Застрелю і ніколи собі цього не пробачу. Це... це просто безумство якесь. Хіба не можна обійтися без цих довбаних стріл?

– Справа не у стрілах, Денисе! – відповіла мені Рената. – Справа в тобі. І я повністю тобі довіряю. Я точно знаю, що ти здатний на це. Довірся ж і ти мені.

Клавдія дала мені свого лука й простягла стрілу, ледь чутно шепнувши:

– Це особлива стріла. На ній чари. Вона ніколи не вразить того, кого ти любиш. Ніколи. Чуєш мене? Ні за яких обставин.

Кінець першої частини

Якщо вам сподобалась перша частина історії, натискайте на "відстежувати автора", щоб не пропустити другої частини. Дякую.