Наречена Корнія

9. Ті ж самі вовки

 

Вона не вірила своєму щастю. Воно, здавалося, не знало меж. Радість переповнювала до країв. Безтурботне життя не тільки не набридало, а й з кожним днем набувало все нових відтінків. Художник завершив писати її портрет. На ньому вона була молодою і вродливою. Кожен, хто побачив би цей шедевр, замилувався б її свіжістю і красою, але тут не було нікого, окрім них двох. Закохані повісили картину у головній залі над каміном.

Час тепер не мав жодного значення. Він біг, летів, зливався, вплітався у безхмарні веселі дні та пристрасні ночі. Якщо спершу Лялька ще іноді думала: «Не можна бути такою щасливою. Не можна розтрачувати час», то потім ці думи кудись поділися. Вона намагалася вести щоденник. Робила спроби пригадати, як довго вони тут знаходяться й не могла. Можливо, пару місяців, а, може, і пару років. Усе це нагадувало сон.

І тим різкішим було пробудження.

Лялька розглядала себе у дзеркалі. Гладила свій живіт. Відчувала рух. Вона уже давно не спілкувалася ні з ким, окрім Антона. Батьки тепер уявлялись безмовними тінями. Колишнє життя, Корній… Невже це все було насправді? Може, наснилось? І ще – невже її дитина народиться у цій забутій Богом глушині? У цьому проклятому домі?

Дівчина все розказала Антону. Його реакція була передбачуваною:

- Як це – все залишити й піти?! Люба, ти носиш під серцем нашу дитину. А, якщо, не дай Боже, щось станеться? Ти уявити собі не можеш скільки небезпек чатує на нас у лісі. Ті ж самі вовки. Останнім часом, їх стало набагато більше

- Любий, невже ти забув? Ми блукали у цьому лісі. Ми шукали собі прихисток. Це все було з нами, а потім ми опинилися тут і щось змінилося.

- У мене немає провалів у пам’яті, – відказав доволі різко. – Я все прекрасно пам’ятаю.

- Я не збираюся тут народжувати. – затремтіла всім тілом Лялька. – А, раптом, це плата за все, що ми отримали?

- Ти з глузду з’їхала! – скипів художник і швидко полишив її одну.

Обхопила себе руками. Як звідси вибратися?

Ліс не міг тягнутися вічно. Десь мало бути поселення. Десь повинні були жити інші люди. Нехай завжди напівголодні. Нехай в численні шпарини їхніх осель нещадно дув вітер. Нехай вони мали лише одне святкове вбрання і те із грубої тканини…  Це все було не важливо.

 Вона поспішно вдягнулась і вибігла на ґанок. Не мигаючи, дивилась на ліс, на зелену стіну, яка оточувала зі всіх сторін. Лялька пішла вперед. Далі й далі, не розбираючи куди, й нещадно приминаючи різнобарвні квіти.

Тут навіть пори року не змінювалися. Тут завжди було літо. Не справжнє, штучне літо.

Вглиб лісу вела стежка. Манила, припрошувала. Лялька обернулася. Антон стояв біля будинку, спокійно дивився на неї. Не робив жодних спроб, щоб її зупинити. Це якесь божевілля. А що сталося із попередніми власниками цього  будинку? Яка мана їх врешті-решт наздогнала?

Вона знову повернулась до лісу, здригнулась. Перед нею стояв Корній.

- Я вже близько, – промовив він. – Дуже скоро тебе порятую.

Лялька отямилась у ліжку, її лагідно обіймав Антон.

- То все був сон, поганий сон, – шепотів.

Але дівчина не була в цьому впевнена. Вона вже ні в чому не була впевнена.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше