Глава 1

Пробудження було таким собі. Голова гула, язик розпух, а очі різало так, немов у них насипали піску.

 І чого б то мене так ковбасило? Начебто ж не пила....

Через силу, напружила пам'ять.

Здається, я вчора в офісі затрималася.... Дивно.... Чому не пам'ятаю, як додому дісталася? До речі, а котра година? Мені ж на роботу!

Схопилася, метушливо намагаючись виплутатися з ковдри, але одразу завмерла, приголомшено озираючись навколо.

Це не моє ліжко. Не моя спальня. І не моя ковдра!

Я несамовито заверещала.

Високі різьблені двері відчинилися й у кімнату влетів незнайомий тип у дивному вбранні. Чи то тога, чи то хламида, чи то простирадло на ньому намотане, я так і не зрозуміла.

Це одоробло кинулося до мене і спробувало заштовхати назад до ліжка. Та де там! Маючи трьох старших братів, гріх не знати прийомів самозахисту. А якщо врахувати, що всі мої брательники майстри спорту з боксу...

Тож провела я з цим типом роз'яснювальну бесіду за допомогою ніжного жіночого аперкоту, від якого він відлетів назад до дверей і витріщився на мене.

– Ти що робиш! Здуріла, чи що?! – заверещав звідти, тримаючись рукою за щелепу, яка стрімко набрякала. 

– Сам дурень! – буркнула у відповідь і почала з цікавістю озиратися. – Де це я? Це чийсь розіграш?

Кімната нагадувала казковий намет із тисячі й однієї ночі: стіни обтягнені кольоровим шовком, низькі меблі, велика кількість подушок і подушечок....

Тільки шамаханської цариці для повної відповідності не вистачає.

– Нічого не чіпай! – незнайомець відібрав у мене маленьку скриньку, яку я стягнула зі столу й намагалася відчинити.

– Ну ось! – насупилась я . – Спочатку самі викрадають, а потім нічого чіпати не дають.

Чоловік у простирадлі окинув мене підозрілим поглядом.

– А з чого ти взяла, що тебе викрали?

– Ну не сама ж я сюди прийшла? – саркастично вигнула брову. – Нумо, колись, чим мене обпоїли, хто замовник, хто виконавці?

– Чим це я повинен колотися? – не второпав цей тип. – У мене немає нічого гострого. І не обпоювали вас нічим. Герцог наш, Еріас Анторійський, провів один ритуал, шукав наречену на заміну. Ось вас і принесла.... нечиста, – останнє слово він пробурчав собі під ніс, скосивши на мене ліве око.

– Хто-хто мене приніс? – поцікавилася, непомітно підбираючись до цього чудила. – І що це там за Герцог? Це хто, якийсь місцевий авторитет?

– Не розумію, про що ви.... – пропищав той і вискочив за двері.

Я одразу ж почула, як у замку повернувся ключ.

Ну от, вляпалася, так вляпалася! Цікаво, це хтось із братців пожартував, або хто інший? Дідько! Треба вибиратися, роботу ніхто не скасовував. Не хочеться, щоб за прогул оштрафували.

Підійшла до дверей і посмикала ручку.

Ну, так я й думала: мене замкнули.

Постукала, спочатку ввічливо – рукою, потім наполегливо – ногою. Потім розвернулася спиною і з усієї сили почала гатити п'ятою у різьблені дерев’яні двері.

Пролунали чиїсь квапливі кроки. Знову скрегіт ключа – і двері відчинилися навстіж, вліпивши мені по чолу з такою силою, що я відлетіла метри на два.

– Ай! – це все, що мені вдалося вичавити із себе.

Тримаючись за постраждале чоло, на якому стрімко збільшувалася ґуля, я ошелешено втупилася в чоловіків, що ввалилися в кімнату.

Той, що мене замкнув, відійшов убік і підло посміхнувся. Інший, весь в оксамиті, із соболиним коміром на плечах і золотим ланцюгом завтовшки з мою руку на шиї, швидким кроком підійшов до мене. Двома пальцями підняв моє обличчя за підборіддя й окинув гидливим поглядом, ніби я не людина, а бруд під нігтями.

Ще двоє в червоних костюмах, що нагадують форму гвардійців кардинала з відомого радянського фільму, встали по обидва боки від дверей. Мабуть, це варта.

Тільки зараз я звернула увагу, що всі вони одного типу: високі, стрункі, з довгим світлим волоссям і розкосими очима. Тільки в стражників очі карі, у чоловіка в тозі – сірі, а в цього, у соболях – ультрамаринові й такі яскраві, яких у людей не буває.

Контактні лінзи?

Та ні, дядечко занадто статечний, щоб такими дурницями займатися.

Чоловік в оксамиті оглянув мене з ніг до голови і процідив крізь зуби:

– Вона має кращий вигляд, ніж я сподівався. Деусе, ти їй пояснив, навіщо вона тут?

Той, що в тозі, покірно защебетав:

– Ще ні, Ваша Світлосте, не встиг.

Його світлість відпустив мене й демонстративно витер пальці мереживною хусточкою.

Я образилася. Можна подумати, у гості до них набивалася.

– Послухай-но, друже, – звернулася до нього з усім пафосом і апломбом, на який тільки здатна, – ви що собі дозволяєте? Ви хоч знаєте, кого викрали? – я окинула всю четвірку поблажливим поглядом. – У мене мама головний прокурор області, а тато – начальник поліції. Так що ви, хлопці, влипли не на жарт!

Ем-м-м, ну це я загнула. Так, для більшого ефекту. Насправді моя мама скромний бухгалтер, а тато звичайний український дільничний, до того ж не найкрутіший і зайвим героїзмом ніколи не страждав.

Та й мій монолог не справив потрібного ефекту. Навпаки, той, що Його Світлість, штовхнув мене на ліжко і, нависаючи наді мною, із загрозою вимовив:

– Дівчинко, тобі варто забути все, чим ти була. Ти більше не у своєму світі, а тут інші правила. Будеш поводитися слухняно – отримаєш нагороду. Надумаєш чинити опір – гірко пошкодуєш. Так що гарненько поміркуй над моїми словами.

Такого ставлення я не очікувала. Розраховувала, що згадка про «маму-прокурора» викличе повагу і тремтіння у незміцнілих душах цих нещасних, які стали на шлях злочину. Щоправда, особливо набивати собі ціну не варто, мало що, раптом вони стежили за мною, збирали інформацію й зараз мовчки ржуть, дивлячись як я корчу із себе принцесу. Але я вирішила ризикнути і прикритися уявним авторитетом – раптом усвідомлять всю ситуацію і відпустять, з ким не буває?