Глава 11

До вечора ми досягли мети своєї подорожі. Перейшовши через широкий рів, чиї схили вкривав густий ліс, піднявшись на невисокий пагорб,і глянувши донизу ми побачили відкриту рівнину. Чорний лев на мить завмер на вершині пагорба і оголосив простори тріумфальним ревом. За ним снували його бойові товариші. Я ж намагалася охопити очима відкриту мені панораму.

Ця райська земля була гідна кисті Левітана: прекрасна повноводна Імеліар широкою блакитною стрічкою перетинала квітучу долину, а на горизонті встромлялися в темніюче небо скелясті піки Драконових гір. Сніг на вершинах виблискував під світлом двох сідаючих сонць, немов розсип діамантів, а внизу, біля підніжжя, темніли таємничі печери дварфів. Судячи з того, що я чула про них, це були підземні карлики, відмінні ковалі і майстри, схожі на гномів з наших казок.

По берегах річки розкинулися невеликі села верів – Альзасток, земля кланів. Далеко на заході виднівся на обрії Ніелліран – ліс урнвагів, а під горами переховувався Тор-на-Дун – темне королівство дроу, де вони мешкали ще з тих незапам'ятних часів, як були переможені і вигнані зі своїх володінь світлими побратимами. Тут, в квітучій долині, знайшли притулок ті, хто не зміг протистояти загарбникам в силу своєї слабкості або нечисленності, але не втратив гордості і гідності, і не збирався ставати рабом або слугою.

Близькість житла немов надала сил потужним гнучким тілам величезних кішок. Гігантськими стрибками вони мчали з пагорба в бік дерев'яних будиночків, що здавалися звідси іграшковими. Я сильніше вчепилася в гриву чорної звірюги Брейна, мріючи тільки про те, щоб не звалитися.

Ревіння у відповідь пролунало з боку долини, і стало зрозуміло, що нас помітили. З будинків почали вибігати вери: чоловіки, жінки і навіть діти. Деякі з них зривали одяг і одразу ж перевтілювалися, кидаючись назустріч нам.

- Дивись, Елі, це наш клан! – закричала Арлет, весело сміючись.

На середині шляху дві групи левів зіштовхнулись, як у смертельному поєдинку: дехто навіть стрімголов покотився, збитий на льоту радісною левицею або парою-трійкою левенят. Взаємне попискування, нявчання, мурчання перемежовувалося з облизуванням і покусуванням, обтисканнями і потираннями гігантських тварин. Небезпечні хижаки пустували, немов кошенята, радіючи зустрічі, і були так природно прекрасні в своїй звірячої невимушеності!

Нам навперейми кинулася молода левиця кольору прибережного піску. Вона точно націлилася на мого лева, але побачивши мене, зашипіла як розлючена кішка. Чорний звір коротко рикнув на неї і помчав далі, а вона залишилася позаду. Я почула її розчароване нявчання.

***

Офіційна зустріч відбулася набагато пізніше, коли ми, вже відмиті і переодягнені, зібралися за загальним столом в будинку альфи.

Житло Брейна виявилося відповідним йому, таке ж суворе і лаконічне: ані розкошів, ані надмірностей. Кілька кімнат зі невибагливим умеблюванням, кухня, де приходила господарювати кухарка, і величезна їдальня, в якій зараз були присутні тільки найближчі побратими і друзі.

Жінок за столом майже не було, якщо не вважати мене, Арлет, залишену в якості моєї дуеньї, і двох незнайомок, одна з яких виявилася парою Сав'єна, а інша постійно линула до Брейна. Було смішно спостерігати, як він намагається триматися від неї на відстані, а вона буквально поїдає його очима, мало не облизуючись.

- Хто це? – пошепки запитала я Арлет.

І з подивом виявила в своєму голосі ревниві нотки. Здається, дія напою нікуди не поділася!

- Мійра, – так само тихо відповіла молода жінка, – колишня коханка нашого альфи.

- А що, є ще й нинішня? – пирхнула я.

- Ну, не знаю, – протягнула Арлет, дивлячись на мене довгим сповненим сумніву поглядом, – боюся, що коханок більше не буде. Ні, краще так, я сподіваюся, що їх не буде. Ми ж докладемо для цього зусиль, справді?

Вона багатозначно підморгнула. Я поспішно відвела погляд.

Після святкової вечері та обміну люб'язностями всі повисипали на вулицю. У центрі селища вже палало гігантське багаття, навколо якого зібралися члени клану. Сьогодні вони святкували возз'єднання зі своїми рідними, які стільки років жили в Лірровельенорі – країні ельфів. Я зраділа, побачивши знайомі обличчя. Але посмішка змінилася гримасою розчарування, ледь я відчула на своїй спині руку Брейна.

- Моя цукерочка чимось незадоволена? – прошепотів він, дихаючи мені у вухо.

Я пересмикнула плечима і дошкульно зауважила:

- Ви помилилися, ніре Брейноре, ваша цукерочка стоїть з зовсім іншого боку. І звуть її, гадаю, Мійра.

- Ревнуєш?

Він повернув мене обличчям до себе і намагався вловити мій погляд. На дні його котячих очей світилася слабка надія, але я твердо вирішила не давати нам жодного шансу. Якщо я зараз піддамся слабкості, що буде, коли мана розвіється? Чи не звинуватить Брейн мене в підступності?

- І чого б то я ревнувала того, щодо кого не маю жодних намірів?

- А якщо цей хтось має наміри щодо тебе? – відповів він питанням на питання, не відпускаючи мій погляд.

Я з удаваною байдужістю знизала плечима:

- Гадаю, це погана ідея. Вам краще пошукати собі пару серед своїх.

- Дозволь, я сам вирішуватиму, що для мене краще.

Якщо я думала, що після моїх слів він піде, то помилилася. Брейн ніби приріс до мене.

Ми сиділи біля багаття, передаючи один одному фляги з легким ігристим вином, схожим на рожеве шампанське. Вери по черзі брали в руки дивовижний музичний інструмент, який нагадав мені кобзу: так само подібний до лютні корпус, тільки більш витягнутий і звужений, і не з чотирма, а з аж з вісьмома струнами. Причому три останні були на декілька тонів нижчими, напевно, так само могла звучати бас-гітара.

У цих левів виявилися на рідкість гарні голоси, сильні і глибокі. Вони виконували балади про стародавні часи, підігруючи собі на літфарі – так називався їх інструмент. Співали про безкраї рівнини, де паслися козулі і лані, про безстрашний народ, що колись населяв ці рівнини, про прекрасних жінок і сильних чоловіків, про війну, що розтягнулася на багато десятиліть і майже знищила гордий народ.