Глава 12

До вечора я безвилазно просиділа в своїй кімнаті, боячись зустрічі з іншими верами. Я була впевнена, що Ейсліт висловила їх колективну думку. А із захдом сонця з'явився Брейн. Я не хотіла з ним зустрічатися, мені нічого було йому сказати. Нехай тримається від мене подалі, може, тоді чари послабнуть і мана пройде. Нехай повернеться до своєї Мійри і забуде цей потяг до мене як дурний сон.

Я удала ніби сплю. Залізла в ліжко і сховалася з головою. Кілька хвилин він топтався біля дверей моєї кімнати, немов роздумуючи, чи варто заходити, але потім все ж зважився.

Його кроки завмерли біля самого ліжка. Я щосили намагалася зберегти самовладання. Хотілося схопитися, обійняти його, пригорнутися всім тілом. Від його запаху кров закипала в жилах, вимагаючи поцілунків і дотиків. Стискаючи зуби, я боролася з собою, проклинаючи ельфійського мага.

Відчула, як Брейн опустився на коліна поруч з ліжком і взяв мою руку в свої долоні. Сухими губами доторкнувся до моїх пальців невагомим поцілунком, та так і завмер, немов не в силах відірватися.

Я насилу стримала порив кинутися йому на шию. По скроні сповзла самотня сльозинка і загубилася десь у волоссі.

Нарешті він пішов, залишивши мене мовчки ревіти в подушку. Ось так, нічого не сказавши, нічого не запитавши....

Я почула, як грюкнули вхідні двері і, вже не криючись, завила на повну.

***

Як і очікувалося, снідати мені належало на самоті: Брейн знову ночував невідомо де, а Ейсліт ледь не плюнула мені в тарілку. Схоже, що найбільше її дратувало моє ельфійське походження і те, що вона повинна прислуговувати мені. Я навіть не удавала, що мене цікавить вміст тарілки, просто байдуже відсунула її в бік і знову замкнулася в кімнаті. В душі клекотіла справжня буря, змушуючи мене то в люті стискати кулаки, то ридати захлинаючись від безмежного жалю до самої себе.

Десь перед обідом рефлексувати набридло, і я почала міркувати логічно.

Отже, всі в клані вважають мене донькою герцога Анторійського, загарбника, одного з тих, хто вигнав їх з рідної землі. Лише троє знають, що це не так: Арлет, Сав'єн і Брейнор, але навіть їм я не відкрила всієї правди. Щоразу, коли признання вже готове було зірватися з губ, мене щось утримувало від зайвої відвертості.

Я здогадувалася, що ельфів тут ненавидять, а оскільки я одна з них, то ця ненависть поширюється і на мене. Але сказати, що я взагалі з іншого світу, невідомого походження і під зав'язку напхана приворотним.... ні вже, краще мовчати і спостерігати, що буде далі.

Тільки вчорашні слова Ейсліт ніяк не вписуються в цю картину. Була б я справжнім ельфом, то і сама б все зрозуміла, але я з'явилася в цьому світі всього кілька днів тому і нічого не знаю про його закони і мешканців. Ті крихти, які дав мені Деус, стосувалися ельфійського етикету і трохи загальної історії, але цього недостатньо, щоб я повною мірою усвідомлювала дійсність. У мене зібралася купа питань, і я знала тільки одну людину, вірніше – вера, який міг би мені допомогти.

Ледве поглянувши на накритий на одну персону обідній стіл, я вирушила шукати Арлет.

***

Як і очікувалося, село зустріло мою появу гробовою мовчанкою. Ніхто з селян не горів бажанням спілкуватися зі мною, адже для них я була всього лише ненависною ельфійкою. Я йшла єдиною вулицею, яка супроводжувала мене мовчазним презирством і ненавистю, і від цих поглядів мені хотілося провалитися крізь землю. Я і подумати не могла, що буде так важко. Чоловіки намагалися не дивитися на мене, а ось жінки не приховували своїх почуттів, особливо Мійра, на яку я випадково натрапила.

- Рано радієш! – прошипіла вона мені в обличчя, зненацька заступаючи дорогу.

Я відсахнулась, серйозно побоюючись, що вона спробує видряпати мені очі.

- Залиш її, – незнайома левиця відтягнула шиплячу подругу в бік і кинула мені услід осудливий погляд, немов це я була призвідницею сварки.

Нарешті, ось і будинок моєї колишньої покоївки. На ґанку декілька незнайомих верів, з гострим невдоволенням зустріли мій прихід.

Я завмерла біля паркану, не наважуючись штовхнути хвіртку і увійти без запрошення. Але вони не поспішали заговорити зі мною, просто сиділи на дерев'яних сходинках і мовчки спостерігали за моїми діями.

Що мені залишалося? Увійти без дозволу? Але увійти на територію вера без його дозволу загрожує наслідками. У них занадто розвинений інстинкт власника, це я вже давно зрозуміла. Вони до останнього захищатимуть свою пару, своїх дітей, свою землю. І ніколи не пробачать ворога, який відняв у них все це, а я зараз була для них саме ворогом, що прийшов в їх дім.

Я навіть не привіталася, знала, що не почую відповідь. Не хотіла дарувати їм задоволення бачити мою слабкість. Просто сіла під парканом прямо в пилюку і приготувалася чекати.

Повз ходили перехожі, кидаючи на мене, хто здивовані, хто зловтішні погляди. Кілька разів мені навіть здавався злісний шепіт за спиною, але я все сиділа, тільки очі закрила, а через деякий час навіть задрімала. Воно й не дивно, на такій спеці будь-яку людину хилило б в сон, а я ще й не виспалася, півночі чекала, коли прийде Брейн.... а він так і не прийшов.

- Елі! Що ти тут робиш? – пролунав над головою здивовано-переляканий голос Арлет. – Щось сталося?

Я поворухнулася, намагаючись повернути чутливість задубілим м'язам. Це скільки ж я тут просиділа? Напевно, годину – не менше. Глянула на левицю винуватим поглядом. Все ж таки я прийшла просити допомоги. Просити, а не вимагати, так що будемо вести себе відповідно. Те, що вона ставиться до мене краще, ніж її співвітчизники, ні про що не говорить. Навпаки, це може створити і їй проблем теж. Якщо родичі вирішать, що вона проявляє до мене зайву лояльність, можуть серйозно образитися. Я для них ворог, а хто допомагає ворогові.... загалом, висновки напрошуються самі.

Встала з землі, обтрусила сукню.

- Мені потрібна твоя допомога, – сказала, краєм ока спостерігаючи за тими двома, що так і сиділи на ґанку весь цей час. Он як вуха нашорошили.