Глава 17

Мені захотілося вийти з кімнати на свіже повітря, наче стіни тиснули на мене могильною плитою. Я вилізла з ліжка, загорнулася в ковдру і ступила до вікна.

Разом з пам'яттю повернувся і мій дар. Тепер я бачила різнокольорові течії магії, що пронизують повітря і предмети навколо. Бачила накопичувачі,що світяться всередині живих істот.

Служниці-гурії виявилися слабкими чарівницями, а ось у Арейни, яка прийшла провідати мене, магічний резервуар сяяв яскраво-червоним, з пурпуровими відблисками. Він виглядав немов переплетіння коротких ліній в аурі, я сяяв надновою, засліплюючи очі.

Арейна виявилася вогненним магом. Я не захотіла з нею розмовляти, але вона сказала, що дуже шкодує про злочини свого діда. Мені її жаль був ні до чого: через півтори тисячі років всі слова здавалися марними і надто запізнилими.

Я торкнулася високих стулок вікна, і вони легко відчинилися, підкоряючись моїм бажанням. Свіже гірське повітря торкнулося мого обличчя, скуйовдило волосся. Я знову впізнавала цей світ, як блудна донька, яка нарешті повернулася в обійми люблячого батька.

Ось і мармуровий парапет, на якому так подобається сидіти Еріонару-дракону, коли думає, що я сплю і не бачу його.

Я піднялася на широкі кам'яні перила, скинула ковдру і, випроставшись на повний зріст, розкинула руки. Ласкавий вітер смикав мою сорочку, плутав волосся, але я не зважала. Я вдихала на повні груди повітря рідного світу, куди повернулася після стількох років добровільного ув'язнення в людському тілі – в іншому вимірі – і не могла надихатися....

Чиїсь гарячі руки схопили мене і рвучко пригорнули до твердого тіла.

- О боги! Що ти надумала?! – пролунав над моєю головою знервований голос Еріонара.

Я підвела голову і сторопіла, побачивши, як страх спотворив його обличчя.

- Щось сталося?

- Нічого особливого, – прохрипів він, намагаючись заспокоїтися, – якщо не брати до уваги того, що моя віалле ледь не вкоротила собі віку!

- Але я не збиралася....

Він перебив мене, не слухаючи:

- Ще раз так зробиш, і я припну тебе до ліжка на ланцюг!

- Чи неабагато ланцюгів як на мій вік, – я сумно посміхнулася.

Асур знітився. В його очах промайнули і сором, і злість. Підхопивши мене на руки, він швидким кроком повернувся в кімнату.

- Прошу тебе, – прошепотів, саджаючи мене на ліжко і стискаючи мої долоні, – не роби так більше. За ці дні я ледь не збожеволів від страху, що ти зненавидиш мене за гріхи моїх пращурів. Я боявся, втратити тебе, щойно знайшовши. Ти призначена мені самими богами, адже якби не мій дід, ми б зустрілися ще багато сотень років тому. Ти моя доля, моя єдина....

Промовляючи це, він цілував мої руки. А потім раптом схопив в обійми і зі стогоном припав до моїх губ.

Я сиділа, приголомшена, дозволяючи йому мене цілувати.

Так ось воно що.... побачивши мої тейтри, Еріонар зрозумів, хто я.

Він був ошелешений тим, що його суджена – королева сидів, що повернулася з небуття. Він боявся, що його спорідненість з династією дроу стане прірвою між нами.

Що ж, я не можу сказати, що мені байдуже, але час притупив біль. Я могла б сумувати і плакати за втраченими можливостями, але не змогла б його ненавидіти. Ненависть – темне почуття, а місячний ельф це бездоганно світла істота.

Шалена пристрасть Еріонара передалася і мені. Затуманила свідомість, майже позбавила розуму. Ми, як дві половинки одного цілого, прагнули злитися в одне-єдине, стати ближче один до одного.... Я чіплялася за нього слабнучими руками. Він стискав мене так сильно, що я задихалася, але не бажала, щоб він відпустив. Ні, нехай ніколи не відпускає. Я згодна на все, що завгодно, тільки б не переривався цей палкий і ніжний поцілунок!

***

Несподіваний гуркіт змусив нас відскочити один від одного. У центрі кімнати сяяла рамка порталу, в ній стояла збентежена Арейна. Біля її ніг валялася перекинута таця з моїм сніданком. Дівчина не могла вимовити й слова, лише очманіло кліпала віями.

Але ледь вона з'явилася, як Еріонар невдоволено насупився. А ось я, навпаки, була рада її появі. Пристрасть асура виявилася настільки сильна, що ледь не потягнула мене за собою. Якби не Арейна, не відомо, змогли б ми зупинитися чи ні.

- Вибачте, – дівчина відсахнулася в бік під похмурим поглядом брата.

- Чого тобі? – грубо запитав він.

- Батько кликав тебе.... Я не знаю навіщо, але він сказав, що це важливо.

Еріонар важко зітхнув і підправив ковдру, дбайливо загортаючи мене.

- Скажи йому, що я зараз прийду. Ну ж бо! – поквапив він, бачачи, що сестра забарилася, підбираючи черепки з підлоги. – Це робота служниць, навіть цікавість не повинна змусити тебе забути про те, ким ти є.

Присоромлена Арейна зникла в овалі порталу,що світився. Еріонар ласкаво посміхнувся їй у слід і несподівано лагідно вимовив:

- Вона зовсім ще дитя, така безпосередня.

Ці слова змусили моє серце тоскно стиснутися.

- Скільки їй років? – запитала, намагаючись приховати власні почуття.

- Майже триста, але поводиться як підліток.

- Мені ледь виповнилося шістнадцять, коли твій дід убив мене, – з докором в голосі прошепотіла я, – йому було плювати, що я ще дитина. Зараз я не набагато доросліша, але давно не почуваюся немовлям....

Він сахнувся від мене так, ніби я його вдарила. Фіолетові очі на мить спалахнули і вмить згасли. Він різко відвернувся, але я встигла помітити гримасу болю на його обличчі.

- Я повинен йти, – пробурмотів Еріонар і створив портал рухом руки. Я бачила, як він сплітає разом кольорові нитки магічних потоків і зрозуміла, що теж вмію це робити. – Спробуй поспати.

З цими словами асур зник у переході.

***

Близько півгодини мені знадобилося для того, щоб згадати, як створюються портали на далекі і ближчі відстані. Щоправда, все це була лише теорія, перенестися кудись поза межі цього замку мені було боязко, адже для правильної роботи потрібні точні координати точки виходу. А то ступиш в портал навмання і опинишся посеред бурхливого океану або влупишся в якусь каменюку. Не надто приємна перспектива. Тому я потренувалася, декілька разів переносячись з кімнати на терасу, а потім уявила собі вітальню в найдрібніших подробицях. Мої пальці автоматично переплітали магічні і просторові нитки, якби я почала розбиратися, як це виходить, то напевно б заплуталася. Це знання було в моїй крові, викарбувано на підкірці мого мозку, заховано в ДНК і не потребувало раціонального пояснення. Я як та багатоніжка, що вправно бігала, але заплуталася в ногах, щойно її запитали, як це їй вдається пересуватися.