10

Біля загонів на нас уже чекали. П’ятдесят воїнів, закутих у сріблясті обладунки, на грифонах, що тупцяли лапами від нетерпіння — ось те підкріплення, про яке казав Айренір. Крилаті звірі нервували, відчуваючи близький політ.

Мої люди зі знанням справи осідлали своїх грифонів, мені ж довелося скоритися волі Айреніра й сісти до нього в сідло. Кронпринц обійняв рукою мою талію й міцно притиснув до свого тіла. Я випросталася, як струна, відчуваючи незручність.

Начебто вже все вирішила для себе, а однаково гризуть сумніви.

Обернулася на мить, намагаючись зловити його погляд, але, як завжди, очі Айреніра були холодні та байдужі. Непробивний він тип все-таки!

Наш загін пройшов крізь портальну браму, і вперше за останні три тижні я вдихнула свіже повітря. На мить мене оглушило запахами, звуками та кольорами. Свіжий вітер вдарив в обличчя, бавлячись, немов грайливе кошеня. Тонкий аромат осені, що літав у повітрі, здавався вишуканішим за найдорожчі парфуми, а від вигляду сонць, що заходили, і підсвічених хмар, я відчула запаморочення.

Я відчула як Айренір сильніше стиснув руку на моїй талії. Ніби ділився безмовною підтримкою. А я опустила очі, ховаючи подяку, що раптом спалахнула в мені: якби не це, я могла б впасти, так подіяв на мене різкий перехід.

Легкий біг грифонів пустельною місцевістю був напрочуд коротким. Ми з Айреніром перебували в середині загону, й ось я побачила як вершники, що мчали попереду нас, починають підіймати своїх звірів у небо. Розправивши крила, грифони один за одним злітали вгору. Нарешті, настала й наша черга.

Принц нагнувся до шиї тварини й шепнув якесь слово. Грифон відгукнувся тихим клекотом, змахнув крилами та відірвався від землі. У мене захопило дух, й ось уже я сама чіпляюся за Айреніра, боячись цієї шаленої свободи, безмежного простору й бездонного неба після стількох днів в обмеженому просторі.

Тілом пробігло тремтіння від теплого дихання дроу, коли він прошепотів мені на вухо:

— Не бійся, я тримаю тебе.

Я б заплющила очі, але бажання запам’ятати цю чудову картину було сильнішим, ніж страх висоти. На мить я дозволила собі забути, хто ми, звідки й що тут робимо. Відкинулася на груди принца і просто насолоджувалася навколишнім пейзажем, відновлюючи втрачені зв’язки з цим світом. Тільки зараз зрозуміла, що ще трохи — і мій зв’язок зі світлою магією Еретуса було б втрачено остаточно!

Так, три місяці під землею не минули для мене без наслідків: як сонце вбиває темну магію дроу, так підземелля висушує магію світлих ельфів. Якби мені дозволяли навідуватися на поверхню, це було б не так помітно, але такий довгий термін досить послабив мене.

Я здогадуюся, навіщо це потрібно: ослаблена, я б не змогла чинити опір і незабаром була б готова на будь-яку угоду, аби побачити сонце.

Але знову ж таки, не зрозуміло — навіщо? Якщо Даґгерт хоче здійснити пророцтво, зв’язавши мене путами шлюбу зі своїм сином, то це мусить бути виключно добровільно, а тут суцільний примус. Ні, справа зовсім не в пророцтві! А в чому тоді? Ось ще одна загадка!

— Нам далеко летіти? — поцікавилася я, захищаючи обличчя від вітру.

— Ні. Приблизно за годину буде фортеця Брахен. Там розташована просторова брама з набірними координатами. Звідти можна вийти в будь-якому місці, де є стаціонарний портал, потрібно тільки знати точні координати.

— Перенести п’ятдесят вісім осіб і п’ятдесят сім грифонів — це ж купа енергії! — здивувалася я. — де ми її візьмемо?

— Брами активуються нашою кров’ю й магією, — принц знизав плечима. — Мої люди і я готові пожертвувати й тим, й іншим.

— А сира енергія підійде?

— Гадаю, так, але тільки темна. Це ж дроу створили, — він сумно усміхнувся.

— Тоді я могла б допомогти.

— Дякую.

Він на мить притиснув мене до себе трохи сильніше, і я несподівано відчула поцілунок у шию. Такий невагомий, що навіть не зрозуміла, здався він мені або був насправді.

Дія ельфійського любовного зілля давно минула. Я більше не відчувала поруч з Айреніром колишнього хворобливого збудження. Навпаки, коли стало зрозуміло, що він врятував від смерті одного з моїх друзів-верів і не зажадав виконання «подружніх обов'язків», у мені сколихнулося щось на зразок подяки.

Напевно, між нами могли б виникнути якісь почуття, якби…

Я сумно зітхнула.

— Ельсамін? — дроу уткнувся носом мені в шию і втягнув повітря. Його голос звучав глухо, з незрозумілою тугою. — Ти нещаслива зі мною?

Я здригнулася.

— Щастя за примусом не буває.

Він помовчав, збираючись із думками, і раптом ледве чутно вимовив:

— А якщо я тебе відпущу, ти повернешся до мене з власної волі?

Моє серце забилося сильніше.

— Не знаю, — я з навмисною байдужістю знизала плечима. — Відпусти, а там подивимося.

Його руки стиснули мене залізним обручем, а щоку обпік гарячий шепіт:

— Відпустити тебе — однаково, що вирвати своє серце. Ти занадто міцно вросла в мою плоть і кров. Але я не таке чудовисько, як ти вважаєш. Я не зможу бути з тобою, знаючи, що ти ненавидиш мене. Усі ці пророцтва тільки привід, насправді мій батько задумав більш масштабну гру, а для цього йому потрібна ти в ролі моєї дружини. Але не цього бажаю я. Усе, про що я мрію — це ніжний погляд твоїх очей, ласкавий дотик рук… а це не можна отримати силою. Я знаю, що мушу відпустити тебе, але моя потреба сильніша за здоровий глузд. Вибач, я не зможу…

Без попередження, він розвернув мене до себе обличчям і, не даючи схаменутися, вп’явся в мій рот із шаленою жадібністю.

Тверді й сухі, його губи миттєво стали ніжними, м’якими й повними пристрасті. Вони не просили, вони виказували свою тугу, свій біль, свій голод. Він пив мене, як божественний нектар, а я не могла відштовхнути його й порушити це крихке почуття єднання, яке виникло між нами в той момент.

Я просто притулилася до нього, дозволяючи брати все, що він хоче. Тому що знала: щойно з’явиться можливість, я піду назавжди.