13

Орки вже проникли у фортецю. Мабуть, у них і справді дуже сильні маги, вочевидь, не прості шамани, якщо змогли пробити захист і відрізати дроу від зовнішнього світу.

Навколо мене був у розпалі лютий бій: жалюгідні залишки захисників фортеці билися з ворогом, який перевершував їх не тільки за кількістю, але й за фізичними параметрами. Тонкі тендітні дроу проти справжніх гігантів, чиї напівоголені тіла були вкриті вузлами м’язів.

На стінах між зубцями виднілися гарматні лафети незвичної форми. Тепер зрозуміло, звідки канонада. Але жодного натяку на пістолет або рушницю я не помітила, навпаки, у руках у темних миготіли виключно мечі, а ось орки використовували фламберги й ядра з шипами на ланцюгах — обушки, якими маніпулювали не гірше, ніж ніндзя нунчаками.

Випавши з порталу, я зараз же пірнула в рятівну тінь стіни та сховалася в купі каменів і дощок. Тепер мій вчинок не здавався мені таким уже розумним, але я все ще не залишила думки знайти Айреніра.

Поруч із моїм сховком зі стіни зістрибнув орк у шкіряних штанах, прикритих попереду подобою фартуха. Його оголений торс блищав від поту й бойової розмальовки, а в руках це чудовисько стискало величезну дубину з залізними шипами. З-під кирпатої верхньої губи визирнули жовті ікла, коли він загарчав і кинувся на підмогу своєму товаришеві, що бився з двома дроу.

Я підвела очі та обімліла: майже над моєю головою в стіні був пролом! Орки лізли з нього один за одним, як таргани! Я не могла зрозуміти, що відбувається, але, судячи з усього, основний бій йшов на іншому боці фортеці, а тут загарбники вирішили пробитися з тилу і, треба визнати, що їм це вдалося.

У якусь мить, спостерігаючи зі свого кута за тим, як орки методично тіснять дроу до стіни, намагаючись захопити їх у «лещата», я раптово зрозуміла, що ще трохи — і вибухну! Повітря навколо мене стало важким і темним, як грозові хмари. Це темна магія вихлюпувалася з усіх боків і концентрувалася поруч зі мною — єдиною, хто відчував її та міг скористатися.

Незабаром сила вже не вміщалася в мені, але і далі неухильно зростала, огортаючи задушливим коконом. Напруга билася в мені, вимагаючи виходу, і в останню мить я зрозуміла, що потрібно робити.

Піднялася на повен зріст, зробила крок з укриття, відчуваючи, як гуде повітря навколо і тремтить земля під ногами.

Це мені вже потім розповіли ті, хто вижили, що в ту мить моє волосся повністю почорніло, піднялося дибки та почало звиватися навколо голови, немов клубок отруйних змій, шкіра зблідла до синяви, а тейтри та очі стали багряними, немов налилися кров’ю.

Підкоряючись поклику темної магії, я здійняла догори руки, скинула з плечей чужий плащ і вхопила чорні нитки, що кружляли навколо мене. Смикнула, інстинктивно перекручуючи в потрібний візерунок, легенько штовхнула, задаючи напрямок, відпустила й зараз же схопила нові.

Спочатку здибилася бруківка під ногами орків. Потім у повітря піднялися камені з пролому й різко злетіли, цілячись у тих, хто намагався зістрибнути зі стіни у двір.

Притиснуті до стіни дроу завмерли на мить, приголомшено втупившись у мій бік, а потім із бойовим кличем кинулися на ворогів.

Орки намагалися встояти на ногах, але земля під ними ходила ходором, заважаючи зайняти стійке положення. Камені — великі та маленькі — усе будівельне сміття, звалене купами біля основи стін, як за помахом чарівної палички, здійнялося в повітря. Мої примітивні, але дуже дієві снаряди з пристойною швидкістю мчали в бік пролому і збивали зі стіни орків, які ризикнули піднятися на фортецю. Люті дикуни падали на бруківку з огидним звуком, і зараз же були обстріляні меншими камінцями.

Скрізь червоніла кров, розбиті голови, неприродно вивернуті кінцівки…

Я втратила зв’язок із реальністю, зосередившись лише на тому, що роблю. Але темний кокон навколо мене не танув, а навпаки, ставав усе щільнішим з кожним подихом. Темна магія манила мене. Заворожувала. Шепотіла. Обіцяла нескінченну силу і владу.

Я зненацька зрозуміла, що можу стати наймогутнішою істотою в цьому жалюгідному світі. Варто лише забажати — і я буду панувати у світі! І ніхто ніколи не зможе мною керувати або примушувати до чого-небудь. Я стану повністю вільна, і Даґгерт, й Айренір, і навіть сам Владика Леоверен схилять переді мною коліна…

А для цього потрібен лише один крихітний крок…

Знищити свій світлий дар…

***

Збоку здавалося, ніби навколо мене закручується торнадо: чорне, непроникне, яке із шаленою силою підіймає в повітря камені та шматки землі, вириває бруківку прямо з-під ніг. Сіре небо над фортецею різко потемніло, ніби перед грозою. Його раз у раз пронизували яскраві спалахи, схожі на зірниці, а грім, якщо він і був, то зливався зі звуками канонади.

Ні, це була не гроза — ну яка гроза в зимовому царстві?! — це темна магія сконцентрувалася навколо мене настільки, що стала помітна неозброєним оком.

Маги орків напевно відчули, що у фортеці є той, хто зумів притягнути до себе величезну кількість темної енергії. Якими б сильними вони не були, але керувати сирою магією їм не до снаги, а, отже — вони програють. Час показати їм, хто тут господар!

Я думала про все це відсторонено, начебто, як і не я зовсім. Перед моїми очима розгортався чужий фантастичний світ, адже тепер я бачила саму суть Еретуса, вірніше, його темну половину. Земна поверхня більше не була перешкодою для мене.

Я бачила, як у підземних порожнинах народжуються відблиски темних сил, як витягуються й переплітаються магічні нитки, які пробиваються нагору, шукаючи лазівки між ґрунтовими пластами, і тягнуться, тягнуться до мене, ніби цуценята, що хочуть ласки від мене та вимолюють крапельку уваги.

Вони були всередині мене, вони обвивали моє тіло міцними путами, але не сковували рухи, а навпаки, дарували відчуття безмежної свободи та могутності. Мене охопила дивна радість. Я раптом зрозуміла: варто мені зараз клацнути пальцями, і все живе у фортеці без духу впаде біля моїх ніг. Я стану вільною і зможу жити так, як хочу…