Глава 3. У чужому тілі.

 І ось я дивлюся на себе, ніби у дзеркало. Я така жалюгідна, коли плачу... Ні, то вже не я. У моєму тілі зіщулилась та проливає гіркі сльози принцеса Аліша, якій теж не в радість переселення до чужого тіла. Ще й той опік на пальці, бідолашна у розпачі дивиться на мої короткі нігті, викрашені фіолетовим лаком, на одяг. Боляче бачити себе і розуміти, що то вже не я...

А я? Яка ж я? Чи не обдурили мене? Не запхали у тіло якоїсь каліки чи  страхолюдини?

- Дзеркало! – кричу. – Дайте дзеркало!

Голос не мій, інший тембр. Не бридкий, а просто... чужий, незвичний.

- Не панікуй, дівчино з Землі, досить мені і ридань принцеси! – придворний маг хапає мене під лікоть і підводить до великого, на пів стіни, дзеркала. – Дивись.

І я дивлюся. Трохи заспокоююсь, бо відображення у дзеркалі схоже  на мене. Звісно, я вбачаю різницю. І в розрізі очей, і у вигині губ, і носик у мене був з горбинкою. Тіло принцеси здається стрункішим, та то через пишне плаття та затягнуту у корсет талію. Груди... у неї більші від моїх. Волосся довше та забране у примхливу зачіску. Руки... витончені, холені, вони не збирали сьогодні дрова для вогнища, вони не знають, як це – мити посуд у холодній воді, замітати чи чистити газову плиту. На пальці немає недавнього опіку, одну руку огортає тату, а нігтики довгі та загострені. І як я на гітарі гратиму? Однім нігтем чіплятиму усі струни? Пообрізаю.

Рухаю шиєю, повертаюся на всі боки. Так дивно, рухаюсь я, а відображення не моє. Стискаю та розтискаю кулачки, підморгую сама собі то одним оком, то іншим, язика показала. Тіло слухається бездоганно, тільки незвично себе відчуваю. Ніби примірила новий одяг, а він трохи не по мені чи то просто ще «не притерся»…

Алішу вже узяли під ручки батьки і вивели, обіймаючи та втішаючи, а я залишилася наодинці із придворним магом. Що далі?

- Молодець, - похвалив мене старий. – Добре тримаєшся. Рідко хто зможе так спокійно пережити перенос до чужого тіла. Тепер у нас є кілька днів, щоб підготувати тебе. Більшість знань про наш світ я вкладу в твою голову за допомогою магії, в тому числі, знання мови, бо з амулетом до Володаря Темряви йти не можна. Та доведеться і самій вчитися. Правильно ходити, робити кніксен, триматися за столом, грати у бін-бон, їздити на квіноті, вести світську розмову. Доведеться розучити наші основні танці, Алішо.

- Аліші тут немає, її забрали батьки, - цей голос, голос  не мій, чужий і це ріже по вухах..

- Аліша – то тепер ти, звикай до нового ім’я, маєш на нього реагувати та відгукуватись.

- Аліша... – я провела долонею по поверхні дзеркала. Мені навіть не дали з тобою поговорити. Та, може, те й на краще? Принцесі теж важко. Та їй не треба тепер йти до якогось там Володаря Темряви. Батьки усе вирішили, усі проблеми. А я? Мені доведеться зробити все можливе і неможливе, щоб повернутися до свого тіла.

І почалися уроки. Навчав мене сам маг, бо до справи надзвичайної секретності не допускався більш ніхто. До речі, він просто чудово танцював, незважаючи на вік, ніколи б не подумала, що старий може так рухатись.

- Ти не повинна утнути нічого такого, що кине тінь на королівство, чи короля з королевою, - наставляв мене маг. – Не повинна зганьбити їх, інакше тіла свого більше не побачиш ніколи!

- А ви не боїтеся, що я про вашу авантюру розповім Володарю Темряви?

- Ні, дівчино. Я поставлю такий блок, що, коли захочеш розповісти, то матимеш такий напад метеоризму, що...

- Краще б напад кашлю, видалась би хворою, король і повернув би мене назад.

- Хворою принцеса бути не може. Навіщо тоді я, придворний маг? А розповідати правду тобі, дійсно, не варто. Володар Темряви має вибуховий характер, тож приб’є на місці, потім, звісно, і батьків Аліші, та тебе спершу. Щоб цього не сталося, я, звісно, поставив блок, та нападу метеоризму не буде, то я пошуткував, хе-хе! Просто тебе паралізує. Спочатку язик, потім спазм почне стискати твоє горло, буде страшно і боляче. Ти впадеш у кому, і… Коротше, не рекомендую експериментувати.

- Але ж тоді загине тіло принцеси!

- Гадаю, до того часу королівське подружжя вже звикне до нового образу доньки, до того ж ти дуже на неї схожа. Плакати вони не будуть.

- Та зрозуміла я, зрозуміла...

Минуло кілька днів, які я провела виключно з магом Геліусом. Навіть їжу він приносив мені сам. На вулицю Геліус виводив мене лише на годину щодня, щоб навчити їздити на квіноті, бо було б незрозуміло, коли б знатна леді не вміла триматись у сідлі. Квінот... не мав аналогів з жодною земною твариною. Товсте тіло, вісім коротких лап, вкритих довгою шерстю, довга гнучка шия і маленька голова з трьома зворушливими блакитними очима, мордочка видовжена, з невеличкою округлою пащею, бо харчувалися вони якимись розповсюдженими рослинами, скоріш, грибами, які називалися квін і виглядали, мов купа шариків для пінг-понга, яка швидко зростала сама по собі. Рухалися квіноти досить повільно, тож їздити на таких тваринах було безпечно. Головне, навчитися керувати, бо вуздечок не було. Чоловіки вправно командували твариною за допомогою колін. Жінкам же було складніше. Брючні костюми знатним леді вдягати заборонялося, тож доводилось сидіти на колінах у об’ємному м’якому сідлі і керувати квінотом за допомогою мотузок, прив’язаних до його передніх ніг, що було дуже незручно.