Наречена за обіцянку

34

- О, Лінтро, - змучено зітхнув Демлі, - Прошу, сідайте. І я все вам розповім. У мене ж не може бути таємниць від своєї майбутньої дружини, - Лео обійшов мене і відсунув стілець перед столом, на якому стояла тарілка, - Прошу вас, поснідайте зі мною. Упевнений, Ізабо знайдеться.

- Як я можу їсти, коли тут ... таке? - я витріщила на нього очі, розмірковуючи, а чи не збожеволів бува мій майбутній чоловік?

- Яке? - спокійно перепитав Демлі, сідаючи поруч і ножем нарізаючи згорнуті в трубочку млинці, з яких випливало варення.

- Таке, - не знайшлася я, - І взагалі, це мої ... млинці! - відсунула тарілку від Лео подалі і відібрала у нього ножа.

Чоловік посміхнувся.

- Ну ось, з вами все в повному порядку, впізнаю ваш нестерпний характер.

- Мій характер тут зовсім ні при чому, - видала відповідь, спеціально провівши ножем по порцеляновій тарілці, від чого вийшов такий звук, що ми з Демлі поморщились. Я, правда, відразу ж героїчно начепила на себе маску невимушеності.

Демлі ж тільки зітхнув і зайнявся своїми млинцями.

- Як ви можете бути таким спокійним? - ретельно пережовуючи шматочки млинців, запитала у Демлі.

- А що, мені істерити, як панянка? - поцікавився він тут одразу, глянувши на мене з цікавістю.

Дивно, зараз спокійний, а тоді ледь не зніс мене з ніг.

- Може бути, вам варто допомогти вашим підопічним? - питанням на питання відповіла я.

- Вони зараз обстежують підземелля.

- Тут є підземелля? - здивована фраза вирвалася з мене, скільки б я себе не намагалася стримати.

- Так, - кивнув Демлі, - Є ймовірність, що Ізабо могла там заблукати.

- Так чого ж ви сидите! - скрикнула я, і навіть трохи подалася в бік Демлі, - Поки ми тут їмо, з Ізабо може статися все що завгодно!

Демлі прикрив очі і повільно видихнув. Потім узяв мене за тремтячу руку і сказав:

- Лінтро, в моєму маєтку і справді почали відбуватися досить дивні речі. Так, це моя вина, - він запнувся, бо стало видно, що Лео дуже себе за це картає, - Але вам треба поїсти, зараз ви не відчуваєте слабкості, ваші емоції на підйомі, але коли ви повернетеся до звичного стану ...

- Зі мню все гаразд! - перервала Демлі, витягнувши руку з-під його пальців.

- Так-так, - погодився він, - Але як тільки ви опинитеся в безпеці, я приєднаюся до моїх хлопців. Зараз же ... Прошу, дорога, поїжте.

Весь запал згас. Адже це я емоційна особа, а Лео ... Він не такий.

Тому я мовчки підсунула тарілку і почала методично поглинати запропонований сніданок.

- Ви, напевно, знаєте легенду про Ділірію? - раптом запитав він, а я напружилася. Скрізь ця загадкова Ділірія!

- Знаю, - зізналася йому після короткої заминки.

- Так ось, всі, хто потрапляє до Даннерсбруку, впевнені, що квітка знаходиться саме тут.

Я завмерла, навіть перестала шматувати ні в чому не винні млинці.

- А вона справді тут знаходиться? - ледве дихаючи, уточнила у Демлі.

Він ніби не звернув уваги на моє запитання, продовжуючи жувати, однак через час він все ж зізнався:

- Ділірія дійсно була тут колись давно.

Я насупилася.

- Давно?

- Так, - підтвердив Демлі, - Давно, коли цей замок побудував мій пра-пра-пра-прадід.

Я здивовано гмикнула.

- А звідки у вашого пра-пра-пра-прадіда квітка Інкантіса?

Демлі знову замовк надовго, а я не наважувалася повторити важливе питання.

Через деякий час, поки я встигла розправитися з другої порцією смачного сніданку (і як тільки не лопнула!), Демлі нарешті відмер. Мляво поколупався в тарілці і відсунув її від себе, налив мені свіжого морсу.

- Та бачите, міс Гріффіт, Інкантіс був моїм родичем. І я - його нащадок, - нарешті пояснив Лео.

- Ви його нащадок ?! - насупилася я.

Демлі пронизливо на мене подивився.

- Лінтро, мені б не хотілося ... - він зам'явся, ніби не знаючи, як найкраще піднести мені непривабливу правду, - Мені б хотілося, щоб ви розуміли, я - не він.

- Зате я тепер знаю, чому ви такий ...

Демлі кивнув.

- Так, частково я такий, тому що і на мені лежить вина Інкантіса. Але колишнє не повернути, і нічого не змінити.

- Так що трапилося, якщо тепер його тут немає? - наполегливо запитала я, забувши про все на світі в очікуванні відповіді. Якщо Лінтра так цікавилася Ділірією, а тепер і Ізабо зникла... Може бути, вона вирішила знайти Ділірію для господині? Навіщо ж тоді Лінтра помінялася зі мною місцями? Адже значно простіше було просто слідувати за долею - потрапити в маєток Демлі і шукати квітку самостійно ...

- Вайрона наказала кожні дві сотні років міняти місце схрону для Діліріі, - сказав Демлі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше