15 вересня 1892

   Любий щоденнику!

   Секрети.

   Є зараз частиною мене, нерозривною складовою моєї особистості. Завжди була відкритою і щирою щодо батьків, але цей час минув, відколи зустріла Йосипа.

   Закохана. До кінця життя буду кохати.

   Минуло три дні з часу, коли востаннє щось написала, але почувалася такою розгубленою, що не була в змозі скласти до купи два речення.

   Кожного дня стаю сміливішою. Ходжу у сад, не переймаючись, що хтось мене побачить. Сиджу на лавці, розмовляю з Йосипом, в час коли він працює. Думала, що батьки дадуть мені якесь заняття, але вони нічого не сказали на мою безвідповідальну поведінку. Цікаво, що вони про це думають? Коли захочуть, щоб я поводилася належно?

   Але досить цих хаотичних роздумів. Адже лише Йосип є у моїх думках, в моєму серці.

   Сьогодні, після проведення цілого дня у саду, сказала Йосипу «до зустрічі» і пішла сама у поле, щоб сісти під вербою. Було там так тихо. Було трохи холодно, але не зважала на цю маленьку не вигоду і вдивлялася у затоку. Йосип живе з її другої сторони разом з батьками і двома сестрами. Роздумую, який з тих малих будинків є його.

   І тоді… - моє серце починає битися радісно – тоді біля мене під деревом з’являється Йосип. Нічого не промовив, не посміхнувся. Просто там з’явився. Присів біля мене, доторкнувся долонею до моєї щоки і поцілував.

   Не має слів, щоб описати той поцілунок. Любий щоденнику, не хотіла би мати перед тобою жодних таємниць, так як перед батьками, але я не в змозі описати те, що відчувала, коли вуста Йосипа торкнулися моїх.

   Коли мене поцілував, подивився мені в очі і сказав:

   - Вкрала моє серце. Кохаю тебе.

Сльози наповнили мої очі, сльози радості. Відповіла тремтячим голосом:

   - І я тебе кохаю.

   Знову мене поцілував, потім ще раз. Підвівся і сказав, що дуже холодно, аби тут сидіти, і що я повинна піти до дому.

   - До завтра.

   Захопила мене радість.

   Весь час думаю що буде з нашими почуттями. Кохання охопило моє серце і душу. Радію.

   Іду спати.

   Твоя Анастасія.