15 вересня 2020

     Час.

   «Стільки часу втекло – думала Настя – від моменту, коли медсестра забрала Мирославу до палати за подвійними сірими дверима.» Час ворог.

   - Назаре – сказала – чому так довго?

   - Це лише двадцять хвилин, ходи сюди і сідай. Нічого не зміниш.

   Зітхнула і сіла біля нього.

   - Хочеш кави? – запитав.

   - Ні, дякую. Зараз нічого не хочу, аби тільки почути, що з Мирославою все добре.

   Подивився на неї.

   - Ти справді дуже хвилюєшся за Мирославу? – запитав.

   - Так. Вона є частиною мого життя від часу, коли була дитиною. Однак ти здається дуже здивований, що я так сильно цим переймаюся.

   - Я. Це означає… ти чудова.

   Назар взяв руку Насті і поклав її на своєму коліні.

   - Спокійно. Ніколи не бачив тебе такою знервованою. А з іншої сторони, думаю, що ми ніколи не були у схожій ситуації. Коли мій батько був хворий, я повинен був набратися терпіння, десь у якихось моментах поспішав, але в більшості був приречений на чекання. Різниця полягає в тому, що… що ми не самотні у цьому чеканні.

   - Ні, не самотні – промовила лагідно Настя, дивлячись йому просто в очі. – Коли знайшла Мирославу, одразу подумала, що потрібно телефонувати тобі. Потребувала тебе і…

   - Приїхав. Приїхав до Мирослави, але Насте, якби ти мене потребувала, приїхав би не дивлячись на те, як далеко  ти б була і що би сталося.

   - Знаю. Не впевнена, чому у це так вірю, але знаю, що те що кажеш, є правдою. – «А це лише примножує моє кохання.» - Дякую тобі.

   - Це лише одна сторона буття… бути добрими друзями – сказав.

   «Прошу, Насте – думав – скажи, що це щось більше ніж приязнь. Те, що могло статися між нами, виходило далеко за межі приязні. Що вона би зробила, коли б сказав їй, що відчуваю? Ні, не зараз. Мушу остерігатися і чекати на якісь ознаки кохання з її сторони.»

   - Хороші друзі. – усміхнулася на мить. – Так, того літа вважала тебе своїм найкращим другом. Могла на тебе покластися, знала, що завжди мені допоможеш і розуміла, що людину, яку кохаєш, теж повинна бути твоїм найкращим другом.

   - Але ми домовилися не говорити більше про те літо, пам’ятаєш?

   - Так, але так було. А, те ким ми є зараз, є результатом того, що колись сталося.

   Відпустив її руку і встав.

   - Це книжкова теорія. – Відповів і подивився на неї. – Насте, ми повинні сконцентруватися на сьогоденні. Зробимо велику помилку, якщо не відрізнимо старих почуттів від нових.

    - Розумію це, але…

   - Перепрошую – промовив якийсь голос.

   Назар обернувся, а Настя зірвалася на рівні ноги. Старший пан у білому халаті вийшов у коридор.

   - Я лікар Хома – сказав. – Це ви привезли хвору?

   - Так – відповів Назар. – У неї немає родини. Ми… ми її родина.

   - Приємно з вами познайомитися – сказав лікар.

   - Що з Мирославою? – запитала Настя. – Що сталося?

   - Їй пощастило – відповів лікар. – Це інфаркт. Але Це був попереджувальний сигнал її організму. Має високий тиск, над вагу і працює занадто важко. Мусить трохи сповільнити темп життя, скинути зайву вагу і перейти на нежирну їжу. Ми її залишаємо тут на кілька днів. Хочу мати під контролем її тиск, і підготувати для неї дієту. А вона вже переймається хто займеться крамницею.

   - Чи можемо її побачити? – запитала Настя.

   - На кілька хвилин,  пережила шок і потребує відпочинку. Вона у палаті 45. Залишіть мені свої контакти, зателефоную, коли можна буде забрати її додому.

   - Дякуємо вам – сказав Назар.

   - Сподіваюся – додав ще лікар – що вона розуміє, що повинна змінити ритм свого життя. Це вперта жінка. Прошу привітатися з нею швидко і не мучити надто довго.

   - Не будемо – сказала Настя. – Дякуємо за все.

   Мирослава зовсім не усміхалася коли зайшли до палати.

   - Нарешті прийшли! – крикнула. – Беріть мої речі і забирайте мене додому.

   - О ні – сказав Назар. – На кілька днів залишаєтеся. Все вже знаємо. Переходите на дієту і більше не будете гарувати у крамниці.

   - Е, там – сказала Мирослава, дивлячись на нього. – Мушу вже повернутися до крамниці.  Що люди будуть без моєї крамниці робити? Я потрібна їм і не маю бажання лежати у ліжку і слухати якогось там лікаря, що я занадто огрядна. А тепер знайдіть мої речі. Маю багато роботи: зайнятися крамницею, спекти хліб.

   - Ви залишитися тут – сказала Настя. – Я займуся крамницею.

   - Що? – промовили одночасно Мирослава і Назар.

    - А чому ні? – відповіла Настя. – Маю багато часу і напевно це не буде важче ніж робота у Києві. Мій лікар напевно був би не проти. Це чудова ідея. Крамниця буде відчинена, я буду мати з цього користь, а Мирослава зможу спокійно відпочити, знаючи що люди у Залізному Порту мають все, що потребують.