Розділ 4

АЙЛІН

Коли мене зняли зі столу, я знову згадала про нього. Я розумію, що не хочу більше бути на цій тупій вечірці ні секунди. Тому я викликала таксі і пішла. Не стала говорити ні Каті з Даньой, ні Владу. Думаю його друг скаже, що я пішла, якщо той спитає. Хоча, я думаю, що нас разом на столі бачили всі.

Прохолодне повітря трохи приводить мене до тями. Зараз кінець липня, і ночі у місті ідеальні  порівняно зі спекотними днями. За хвилину під’їхало таксі. Проспект пустий вночі. Повз пропливали вітрини магазинів, ресторанів та бізнес-центри. Нарешті ми зупинилися біля мого будинку. Я зайшла в пусту квартиру, звідки пішла кілька годин тому.

Подзвонила Катя. Вона питала, де я і чи все гаразд.

– Я вже дома. Вибач, що не попередила. Нехай Даня відвезе тебе додому. Або я можу зараз написати Владу.

– Даня щойно пішов з якоюсь дівчиною. Але ти не переймайся, я викличу таксі.

– Але ж ви були разом? – вдаю здивовану, але така поведінка нормальна для нього.

– Так, але ти ж знаєш, як я реагую на нього іноді. Проїхали. Лія, тобі написав…

– Ні, – швидко відповідаю я. – Тільки надіслав запит в інстаграмі. Але… але я не прийняла і не відхилила.

– Зрозуміла. Я напишу зранку.

– Напиши, як доїдеш, – прошу я і ми прощаємось.

Я знімаю босоніжки і кидаю їх посеред кімнати. Відкриваю вікно навстіж. Йду в душ, щоб остаточно протверезіти. Залишаю одяг на підлозі у ванній і стаю під теплий душ. І тут я починаю згадувати Андрія, який поводив себе як самозакоханий придурок, як Катя цілувалася з незнайомцем на очах у всіх (ніколи цього не забуду), я напилася, танцювала на столі. І колишній нагадав про себе. Але я ніколи не називала його так – колишній. Ніколи до сьогоднішньої ночі.

Вийшла з душу і ніяка впала на ліжко. Катя написала, що вже дома. Влад спитав, чи у мене все гаразд. Пишу, що вже дома. Не можу заснути. Від випитого не лишилося й натяку. Аби я могла п’яніти як більшість людей, то деякі моменти свого життя я б прожила в п’яному тумані. Але організм вперто відмовлявся затримувати алкоголь. Тому мій максимум це година-дві і все.

Я лежала і дивилася як повільно погойдувалася тюль на вікні. Мимоволі згадую той день, коли з мого життя зникла ще одна близька людина. Він був тим, про кого я з впевненістю могла сказати: «Він ніколи не покине мене». Але він пішов, як і всі решта. Хоча все ж було те, що відрізняло його від інших – він став єдиним, хто пішов сам.

– Тобі не здається, що часом ти перегинаєш? – одного дня спитав він.

– Якщо ти про маму, то я не хочу говорити про це, – минуло тільки пів року після нашої з нею останньої зустрічі.

– Я про тебе, – він опустив очі. – Ти набила тату, перефарбувалася в блондинку, твій одяг. Так, це все дрібниці, але твоє ставлення  до життя також змінилося. Твоя поведінка. Ти більше не та мила і добра дівчина, якою була.

– Ти про що? – мені лякає те, як він дивиться в нікуди перед собою. – Це та сама я, просто зараз у мене такий період. Моє життя круто змінилося, і ми переживемо це, – я намагаюся говорити це зі сміхом в голосі.

Хочу підбадьорити його і обіймаю. Але він не робить цього у відповідь. Передчуваю сварку, але не хочу цього як ніколи.

– Ей, ти чого? – стаю перед ним.

Він кусає нижню губу і дивиться вниз, так само не зустрічаючись зі мною очима. А потім звучать наступні слова:

– Ти більше не та, яку я кохав. Думаю, для нас обох буде краще, якщо ми розійдемося.

Стояла секунд десять мовчки. Потім кричала, що це ідіотський жарт. Але він говорив серйозно. Намагався щось пояснити, типу чому це буде краще для всіх. Але я не чула його. З очей текли сльози. Моє серце розбивали, а я просто мовчки стояла. Стояла і дивилася на нього мовчки.

– Це кінець? – запитала нарешті я.

Він покивав головою.

– Я відвезу тебе, – сказав він, але потім згадав, що я приїхала до нього.

– Куди? Куди ти мене відвезеш?

Я всю ніч тихо проплакала у сусідній кімнаті. І уявити до тієї ночі не могла, що це настільки боляче лежати у ліжку самі в квартирі коханої людини, яка більше не любить тебе. Я пішла під ранок не прощаючись. Просто взяла свою сумку і поїхала геть. Ледь спіймала таксі, щоб дістатися до вокзалу і поїхала першим же потягом. Більше ми не бачились, не говори, не  писали один одному. Я видалила свою сторінку в інстаграмі. Через три чи чотири місяці створила нову і закрила її. Як би мені не було боляче, але я пообіцяла собі, що нізащо не шукатиму його, не буду потай перевіряти його акаунти чи щось типу того.