РОЗДІЛ 27

АЙЛІН

Нас привезли у відділок. Ми так само мовчки вийшли з патрульних машин і пішли за офіцером. Я з усіх сил намагалася приховати свою паніку. Не знаю як добре мені це вдавалося. Хлопців завели до кабінету, а ми з Катріною лишилися під наглядом молодого сержанта сидіти у коридорі.

– Гаплик, – тихо порушила тишу подруга.

Я взяла її за руку, але потрібних слів так і не підібрала. Тому ми мовчки сиділи поки нам не наказали пройти до того самого кабінету.

Ми увійшли, сержант слідом за нами зачинив двері. Тип, власне через кого ми й опинилися всі тут, розпинався перед офіцером. Влад сидів, схрестивши руки на грудях, і уважно слухав всю ту маячню, яку він плів офіцеру.

Даня піднявся з місця, побачивши сльози, що виступали на очах Каті. Вона миттєво змахнула їх і широко посміхнулася, мовляв все добре. Поліцейський, що стояв біля нього, схопив Даню за плече і посадив його на місце.

– Сідайте, розмова довгою буде, – командував офіцер, не відриваючи оцей від своїх записів.

Ми сіли біля Влада. Я кинула погляд на Чеда. Він роздивлявся рани на своїх руках. Здається, що йому взагалі байдуже, що всі ми опинилися тут. Андрій підняв на мене очі і ледь чутно сказав:

– Вибач.

– Попрошу без розмов, – суворо наказав офіцер.

Сидимо нашою дружною компанією у поліцейському відділку. Мовчимо. Офіцер по черзі починаю викликати нас на допит. Першим викликали Андрія.

– Право на дзвінок, – спокійно говоре він, не думаючи навіть зрушити зі свого місця.

– Мені ніколи панькатись з вами, – гавкнув офіцер. – Може ще адвоката привести?

– А сам адвокат і в змозі відстояти себе у суді перед якимсь недоумком, який навіть лика не в’яже, – Чед не зводив очей з п’яного незнайомця. – Кожен з нас має право на один телефонний дзвінок, – наголосив він тепер вже офіцеру.

– Біс з вами, дзвони, – офіцер вказав на купу мобільних телефонів, які лежали перед ним.

– Батьку? – Влад схопив Чеда за руку.

– А є інші варіанти? – він підійшов до столу. По ту сторону довго не відповідали. І не дивно, зараз мабуть десь четверта ранку.

– Я у центральному відділку поліції в Запоріжжя за те, що вступився за дівчину перед одним виродком.

Не знаю, що відповів Чедневський старший, Андрій мовчав, а через хвилину мовчки поклав слухавку. Він повернув телефон на місця і повернувся на свій стілець.

– Добре, тоді почнемо з наших красунь, – офіцер подивився на нас з Картьою.

– Думаю, нам теж краще утриматись від показань, – тихо відповіла Катя.

Що? Моя розсудлива і спокійна Катя йде на перекір поліції?

– В мовчанку грати будемо? – злився офіцер. – Що ж, по камерах їх, – наказав він сержантам. А цього розумника в окрему, – він кивнув на Чеда. – Нехай там на татуся почекає.

– І дівчат? – перепитав молодий сержант.

– Ні, ці нехай забираються. Якого біса ми взагалі привезли їх сюди?!

– Так це ж був ваш наказ, – оправдувався він.

– А тепер наказую, щоб їм допомогли покинути відділок, – після цих слів офіцера, нас з Катьою відпустили, а хлопців забрали по камерам.

Ми з подругою вирішили дочекатися, коли випустять хлопців.

– А якщо до ранку чекати доведеться?

– Не думаю, – відповіла Катя. – Очевидно, що після дзвінка Чеда, їх швидко відпустять.

Так і сталося, десь за пів години хлопці вийшли з відділку. Даня підійшов до нас першим і обійняв Катю, заспокоюючи її. Дивлячись, як він витирає сльози з її обличчя, підбирає ніжні слова і пригортає до себе я зрозуміла, що тепер, і справді, я третя зайва. І як би ми не намагалися спростовувати це чи усіляко робити вигляд, що мало що змінилося між нами трьома, але наших колишніх стосунків не повернути. Я більше не фліртую з Даньою по фану, не проводжу з ним час без Каті, не пишу постійно, як і він мені. Тепер ми або втрьох, або я сама. Я сумно посміхнулася. Ні, я не шкодую, що вони тепер разом. Я сумую за тим часом, коли ми всі були просто друзями, коли Даня бісив Катю, а він, в свою чергу, навмисне дратував її. Я не знаю точно, коли саме усі його жарти стосовно симпатії до неї стали реальністю, але я з впевненістю сказала б, що повернулася б на рік назад, коли теперішня реальність здавалася фантастичним жартом.

– Не плач, сонечко, я ж поруч, мене відпустили, – звідки не візьмись Чед обійняв мене, передражнюючи Даню з Катьою.

– Дах поїхав за пів години в камері, чи що? – я підняла на нього погляд і відштовхнула.

Але він знову пригорнув мене до себе.

– Ні-ні-ні, у тебе просто шок. Насправді, я знаю, що ти дуже хвилювалася за мене, – виразно сказав він з доброю посмішкою.

Це змусило мене посміхнутися. Я обняла його.

– Ще раз ти доведеш нас до в’язниці, я поверну тебе назад до Києва в двомісному купе з Валерією… Через Львів, – я подивилася на нього. – Я достатньо зрозуміло пояснила, котику?