Розділ 29

АЙЛІН

– Тридцять шість хвилин, – говоре він, стоячи переді мною. Обіймає оберемок книг, що ледь не вивалюються з його рук і з усіх сил намагається не впустити пакет з чимось ще.

– Що? – ця картина не дає мені зосередитись на тому, що відбувається.

– Час, який я тут провів, – пояснює він. – До речі, ти перша, хто відчинив двері за весь цей час. А це аж 2160 секунд, між іншим, – поправляє окуляри, що трохи з’їхали на носа.

– А, ясно, – ні, мені нічого не ясно.

Ми продовжуємо стояти посеред шляху. Мовчимо хвилини зо дві.

– Я книги приніс.

– Бачу. Для чого? – щиро не розумію я.

– Сама ж говорила, – обурюється він.

– Я?

– Так, вночі. Невже забула, – він розчаровувався з кожним словом.

– Це жарт, 100%. Інакше,я здуріла і не контролюю свої слова.

– Алчевська, не клей дурня. Ми вчора про що домовлялися? – він вичікує певний час, даючи мені шанс виправитися і згадати. Але я провалила це завдання. – Що станемо ближче один до одного. Ти дала мені шанс стати другом, невже й про це забула, – думаю, в цей момент він готовий кинути в мене усі книги, що мав при собі.

– Ох, так он ти про що, – серйозно, я забула про це ще вночі. – А це..?

– Якщо ми дійсно хочемо покінчити з цирком, що відбувається між нами з самого дня знайомства, то треба не гаяти часу, швидше стати друзями, щоб ми могли спокійно існувати з тобою в одному суспільстві. Втрачати час я не хочу, тому пропоную одразу ділитися тим, що любимо і не дуже. Тут мої улюблені, – киває він на книги, що тримав.

– Ага…– що мені робити. адже я була до цього аж ніяк не готова. – Це окуляри на тебе так діють?

– Якщо ми не розглядаємо один одного як об’єкт для романтичних стосунків… Окей, принаймні, ми намагаємось, то немає сенсу грати роль плейбоя. Отже, я можу не носити лінзи перед тобою, – він дурнувато посміхається і знову поправляє окуляри

– Чед, ти приїхав і простирчав під моїм будинком сорок хвилин, щоб показати улюблені книги, правильно? – ні, чорт забирай, я не збираюся приймати цю реальність. Я не готова до цієї реальності!

Він так само дурнувато киває. Намагаюся скласти пазл в голові, але всі мої сорок дві особистості перебувають в такому ж шоці, як і я. Нічого кращого, ніж впустити його я не придумала.

– «Три товариші», однозначно Ремарк, – Чед сидів на дивані. підібрав ногу під себе і перебирав книги, що приніс.

Я поставила на стіл чай і сіла біля нього.

– А твоя?

– «Майстер і Маргарита», – я бере її до рук і показую Чеду.

– Перечитував разів п’ять точно…

– І кожен раз як перший, – усміхаюсь я.

– Саме так! – викрикує він. – Щоразу дивуюсь цьому, – він поправляє волосся наверх.

Чед продовжує розповідати про книга, дотримуючись свого рейтингу. Я ліниво п’ю свій чай і лише час від часу коментую взяту ним книгу. Так пролітає година. Тему книг змінює потік запитань від нього, що я люблю і терпіти не можу.

– Ненавиджу висоту, – спокійно говорю я.

– Падала?

– Ні, навіть не знаю з чим це пов’язано, але навіть підніматися чи спускатися по сходам страшно.

– Тому ти навіть на 3 поверх їздиш ліфтом, – здогадується він.

– Угу, – кривлю обличчя у посмішці. – І холод. Не розумію, як можна існувати при температурі нижчій 20°С.

– Звідки ти? Очевидно, що не з Запоріжжя.

Чомусь мені було складно відповісти щось на це питання. Я більше не належу жодному з міст. І стерла все зі старого життя, що нагадувало мені про дім.

– Пас, – спокійно відповідаю я і піднімаюся з місця.

Чед встає разом зі мною. Він мовчить, вочевидь, чекаючи все ж на відповідь.

• Дай мені шанс, - чую за спиною.
• Я не даю шансів.

Підходжу до вікна, намагаюся загубитися поглядом серед багатоповерхівок. Чомусь не виходить. Чомусь згадала перше кохання. Чомусь досі болить.

Чую кроки Андрія за спиною. Він кладе руки мені на плечі і повільно повертає до себе. Ми стояли обличчям один до одного. Він мовчав і я мовчала.

• Не питай нічого стосовно наступних слів, просто послухай, - від звичного мені несерйозного, самозакоханого і безтурботного хлопця не було і сліду. - Нам судилося зустрітися не для випадкової зустрічі у Запоріжжі влітку, чи в Києві, кількох спільних ночей і безлічі вечірок. Ми мали зустрітися, щоб врятувати один одного.
• Врятувати?
• Невже ти дійсно не розумієш цих слів?

Я розуміла кожне слово, кожну кляту букву. Я відчула це ще тієї чортової ночі, коли ми зустрілися вперше на вечірці у Влада. Я так сильно тікала від цього. Так сильно сподівалася ніколи не почути цих слів з вуст будь-кого із нас. Я не знаю, що змусило його стати тим, ким він є. Але я занадто добре пам'ятаю, чому такою стала я. Памятаю як воно, коли стоїш на краю прірви і з власної волі робиш крок вперед під пильним поглядом того, хто колись кохав тебе.