Глава 3

Ліна

Я вже майже дійшла до гуртожитка і тільки зараз помітила, що мій телефон розривається від дзвінків та повідомлень.

Катя запитує, куди я поділась і чи зі мною все впорядку. Влад телефонує уже третій раз. Хвилюються. Та я зараз не хочу розмовляти, навіть з ними. 

Вони - мої найрідніши люди, на яких я завжди можу покластися. З Катею ми почали дружити з другого курса, але таке відчуття, ніби знайомі все життя. З Владом на кілька місяців раніше. Мені тоді було дуже важко, а він єдиний, хто був поруч. Можливо, хтось скаже, що ми дуже різні, і вони будуть праві. Але не дивлячись на це, ми наче споріднені душі.

Він навчив мене бути іншою. Він - єдина людина, яка знає про нього.

Ми познайомилися за кілька днів до тієї ночі. Саме після неї моє життя змінилося. 

Більше двох років тому... 

Я прогулювалася містом. Занурилась у думки і не помітила, як пішла на червоне світло та надто пізно почула сигнал мотоцикла. Він в останній момент увертається та проїжджає в 10 сантиметрах від мене, зупиняючись на обочині. Не встигаю оговтатись, як біля мене вже стоїть хлопець з шоломом в руці та щось кричить. 

-Ти взагалі нормальна? Бачиш куди йдеш, чи жити набридло? 

Та побачивши в якому я стані, трохи заспокоївся. 

-Все в порядку? 

Запитує, оглядаючи мене. Я піднімаю на нього погляд і киваю. 

-Ходімо, я тобі дам води, а то ти геть зблідла. 

Бере за руку та веде, як виявляється до мотоцикла. Дістає пляшечку води з рюкзака, який весь цей час був на багажнику. Беру та роблю кілька ковтків. 

Тільки зараз розглядаю його. Брюнет, карі очі та на голову вищий за мене. Погляд самовпевнений і безстрашний, не люблю таких. Одягнений у все чорне, під колір мотоцикла. 

-Дякую. 

-Не має за що, але наступного разу будь уважнішою, бо з такими темпами до пенсії не доживеш. Влад. 

Протягує руку. 

-Аліна, постаюсь. 

Пожимаю її. Дивлюсь на годинник та розумію, що мій автобус поїхав. Прекрасно, доведеться йти пішки. 

Напевно побачивши мій погляд, пропонує підвести. 

-Не треба, я й так доставила тобі проблем. 

-Як хочеш.

Сідає та заводить мотоцикл. Я продовжую топтатися на місці. 

-Пропоную востаннє. 

Я, розуміючи, що вибір у мене невеликий, сідаю. Він посміхається куточками губ, але спитавши потрібну адресу більше нічого не говорить. Ми їхали мовчки та досить швидко, особливо для людини, яка раніше ніколи не їздила на мотоциклі. Але мені навіть сподобалося. Нарешті ми приїхали. 

-То ти студент? 

-Так, не видно? 

Це було дивне питання, адже ми стояли під гуртожитком. 

-На вигляд так і не скажеш. 

Це був натяк на те, що я старо виглядаю? Піднімаю брови в німому питанні та попереджені, що неправильна відповідь може загрожувати його життю.  

-Я пожартував.

Посміхається. 

-Я зроблю вигляд, що повірила. 

Прощаюся та йду. Вистачить на сьогодні прогулянок. 

Через кілька днів... 

Я йшла набережною і по моїх щоках котилися сльози. Я ще ніколи не відчувала такої пустоти всередині. Мені нічого не хотілося. 

На вулиці було прохолодно, але мені було все одно. Я не звертала уваги на біль у нозі, адже біль у серці був набагато сильнішим. Воно було розбите в щент. Світ став сірим, втративши всі свої барви.

Я подивилася на пальці. Один з них просто горів вогнем. Фраза на ньому різала не лише серце, а й душу. Сльози котилися градом. Мені хотілося кричати. В той вечір життя втратило свій сенс.

Відчуваю дотик до плеча і бачу Влада. Він стоїть і дивиться на мене так, наче побачив привида. 

-Ліна, щось сталося? Чому ти плачеш? 

-Ненавиджу його. Ніколи не побачу. 

Шепочу, але він чує. 

-Кого "його"? Що з тобою? 

Він бере мене за плечі та вдивляється в обличчя. 

-Відвезли мене в гуртожиток. 

Прошу тихо. 

Він дивиться з тривогою, але погоджується. Через хвилину я вже сиджу в автомобілі. 

Провівши мене до кімнати, намагається поговорити, але я не реагую. Хотів залишитися, але я прогнала. Не хочу нікого бачити. Не хочу нічого відчувати. Не хочу жити... 

Влад

Вже пройшло 15 хвилин, а Ліни ніде немає. Катя її не бачила, Діма теж кудись пішов. Дивно все це. Телефоную, вона не відповідає. Набираю знову, те саме. Я починаю хвилюватись. 

Закрадається тривога, як тоді. Але вона обіцяла що більше ніколи так не вчинить, що б не сталося. Від спогадів по спині проходить холодок. Я ледь не втратив її в ту ніч... 

Більше двох років тому...  

Я не очікував побачити її знову, тим більше в такому стані. Вона наче сама не своя. Сталося щось серйозне, але вона не хоче розповідати. Я розумію, що ми мало знайомі, але ця ситуація не дає мені спокою.

Я вже трохи від'їхав від гуртожитка, коли мій погляд падає на телефон на пасажирському сидінні. Це її, треба його певернути. Розвертаюся і їду назад. Липке відчуття тривоги закрадається під шкіру. Давлю на газ. 

Підїжджаю, в її вікні не горить світло. Піднімаюся, стукаю в двері, мені не відчиняють. Смикаю за ручку і вона піддається. Заходжу, в кімнаті пусто. 

-Ліна, ти тут? Ліна? 

У відповідь тиша. Бачу ще одні двері. Відчиняю і не вірю своїм очам. У ванній на підлозі лежить непритомна Ліна, біля неї лежить лезо, а з її руки тече кров. Я кидаюся до неї. Нащупую пульс....жива. Беру тканину, яка попалась під руки та прикладаю до поріза, намагаючись зупинити кров. Не допомагає. Потрібно в лікарню. Чекати на швидку довго. Беру її на руки та швидко несу в машину. 

-Що ж ти робиш? Дурне дівчисько.