Наша "вічність"

Глава 5

Ліна

Ми стоїмо на старті. Дорога мокра після зливи, що була вночі. Тому, коли ми рушаємо, пил не підіймається стовбом, як зазвичай. 

Я повинна його обігнати, щоб більше ніколи не бачити у своєму житті. Раз і назавжди забути ці очі та продовжувати жити далі.

Тому додаю газу, адже він на хвості. Та не розрахувавши швидкості і занадто різко повернувши, колесо ковзає по мокрому асфальті, заносячи мене на обочину. Я не втримую мотоцикл та падаю, вдарившись ногою. 

Але не думаю про біль в цей момент. Я розумію, що програла і тепер доведеться виконувати його бажання. Намагаюмя піднятися, але не виходить, голова паморочиться. До мене підбігає...Діма? Зачекайте, це було перше коло, якщо він тут, то він не переміг. Тобто виходить, що він повернувся заради мене? 

Хлопець нахиляється та обережно знімає шолом. Його погляд стривожений, злякався за мене?

-Ти що таке витворяєш? Ти ж могла розбитися. Щось болить? 

Починає мене оглядати. 

-Нога...забери від мене свої руки. 

-Якщо вже можеш кричати, то жити будеш. 

Але він не звертає на мої слова уваги та підіймає мене на руки. Я не маю сил пручатися, тож на автоматі приобіймаю його за шию, поклавши голову на груди. 

Вдихаю його аромат. По тілу пробігають мурашки від його дотиків. Три роки я не відчувала аромату його парфумів. В вони не змінилися. Хоча кого я обманюю, я до цих пір зберігаю його худі....

Три роки тому... 

Я була вдома. Вже ніч і батьки лягли спати. Я теж мала лягати, як тут до мене телефонує Діма. 

-Привіт, малеча, ще не спиш? 

-Привіт, ні. 

-Подивися у вікно. 

Я встаю і підходжу до вікна. Під ним стоїть Діма та посміхається мені. 

-Ти нормальний, що ти тут робиш? Зараз батьки побачать. 

Але всеодно не можу стримати посмішки. 

-Хай дивляться, хай всі знають, що ти моя. Виходь, погуляємо. 

Мені не потрібно повторювати двічі. Я тихо проходжу до дверей, та впевнившись, що батьки сплять, взуваюся і вибігаю на вулицю. 

Діма вже чекає мене і я підбігаю до нього, обіймаючи та цілуючи. Ми не бачилися кілька днів і я нестерпно скучила. 

-Ти що гола вибігла? 

-Я не гола. 

Він дивиться на мою розтягнуту футболку і тонкі спортивні штани. 

-Я так не думаю. 

Закочую очі, а Діма штовхає мене в плече, адже він не любить, коли я так роблю.

Ми прогулюємося нічним містом, тримаючись за руки. Я розглядаю все навколо, наче вперше бачу. Вулички освітлюються фанарями, вітрини магазинів горять різними кольорами. У квартирах та будинках горить світло. Люди спокійно прогулюються, нікуди не поспішаючи. Я обожнюю нічне місто і він це знає. 

Подув вітерець і мені стало прохолодно. Діма зняв своє худі та протягнув його мені. 

-Одягай. 

-Ні, в тебе теж футболка знизу, ти змерзнеш. 

-Аля, або ти одягаєш, або я тобі допомагаю.

Я здаюся та беру худі. Мене огортає запах його парфумів. Воно тепле та завелике на мене, тому дістає мені майже до середини стегна. Чорного кольору та з принтом червоної троянди. Я пригортаюся до нього, обіймаючи, щоб було не так холодно. Ми погуляли близько години та повернулися додому. Вже стоїмо біля дверей. 

-Надобраніч, малеча, побачимося завтра. 

-Зачекай. 

Хочу зняти худі, щоб повернути, але він мене зупиняє. 

-Залиш собі. 

Ми попрощалися, а я так і заснула, обіймаючи кофту, яка пахла ним. 

Теперішній час

Ми йдемо до виходу, Влад підбігає до нас. 

-Все добре? 

-Так, просто нога болить. Вибач за мотоцикл, я оплачу ремонт. 

-Та забий ти на нього, головне, що з тобою все впорядку. 

Діма:

-Я викликав таксі, ми їдемо в лікарню.

-Не треба в лікарню, я ж кажу, що в порядку. 

Стала заперечувати, але Влад підтримав його. 

-Потрібно оглянути ногу, можливо це вивих. 

Я вже хотіла починати відмовлятись, але нас перебив рингтон його телефона. Він підняв слухавку і по виразу обличчя можна було зрозуміти, що це щось важливе. Таксі вже підїхало. Діма обережно посадив мене і вже хотів іти, але Влад зупинив його, вони деякий час про щось говорили а потім підійшли до мене. Влад:

-Ліна, вибач але мені потрібно терміново йти. Діма поїде з тобою, і як тільки ви вийдете з лікарні, одразу зателефонуєш мені.

Той факт, що ми з ним залишимося наодинці не дуже радує, але вибору в мене немає. Тому я прощаюся, Діма сідає в авто і ми їдемо в лікарню. 

Насправді, нога болить і я не можу нею навіть поворохнути, але я не звикла жалітися. Всю дорогу Діма кидає на мене погляди, а я вдаю, що не помічаю їх. 

Проходить 40 хвилин і ми вже виходимо з кабінета лікаря. Ну як виходимо, Діма несе мене на руках. Лікар сказав, що це просто розтяжка, та всеодно не варто напрягати ногу. Я вже подзвонила Владу і все розказала, він пообіцяв заїхати ввечері. 

Зараз сиджу на лаві та чекаю на Діму, він пішов купити препарати, які виписав лікар. Так піклується про мене, наче нічого не було. Але я цього так просто не забуду. Не можу довіряти йому, як раніше. Всюди шукаю підвох, навіть там, де його немає. Він повертається з пакетом в руках. 

-Візьми, там є рецепт. На вечір намажеш кремом, якщо буде боліти, вип'єш знеболююче. 

-Добре, мам. 

Він нічого не відповів. Через кілька хвилин приїхало таксі і він обережно посадив мене, сівши поруч. На вулиці почав накрапати дощ. 

-Чому?

-Що "чому"? 

Він подивився на мене. 

-Чому не кинув мене там? Ти міг перемогти. 

Тому, що нічого не може бути важливіше за тебе...подумав, але відповів інше:

-Якби на твоєму місці був би хтось інший, я вчинив би так само. 

Це не правда, але вона про це не дізнається. 

У грудях щось кольнуло. А що я думала? Що він буде побиватися по мені всі ці роки? Дура. У нього просто такий характер. Якщо він комусь допомагає, то це не значить, що ця людина особлива. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше