Глава 15

Ліна

Знову він. Я не можу зрозуміти, чому він всюди. Не дає мені нормально жити. Спершу йде з мого життя, а потім повертається, перевернувши його з ніг на голову. 

Раніше думала, що ніколи не закохаюся в такого як він, але серцю не прикажеш. Я навіть не помітила момент, коли закохалася по самі вуха... 

Три роки тому... 

Скоро кінець першого семестру і нас ощасливили "прекрасною" новиною. Нам потрібно зробити проект з четвертим курсом. Типу, вони допоможуть нам в архітектурі, а ми зробимо дизайн. І це все сказали саме в той день, коли мене не було. І як думаєте, з ким я буду в парі? З Дімою. Я навіть не хочу думати, що він в цьому замішаний, бо якщо це так, то йому капець. 

Два тижні мені доведеться бачитися з ним ледь не кожного дня. Як це пережити? Але вибору мені не залишили, тож я зараз стою під універом та чекаю на Діму. 

Ми маємо поїхати до нього додому та почати щось робити. Я до останнього не хотіла їхати туди, але він сказав, що в моїй кімнаті нема де розвернутися і у квартирі буде зручніше. 

Зараз мені ця ідея здається все гіршою, враховуючи мій останній візит до нього додому. Але тікати пізно, бо він уже вийшов та прямоє в мою сторону. 

-Привіт, малеча. 

-Привіт. Малеча? Щось новеньке. 

-Тобі ідеально підходить. 

Став поруч, та дивитися на мене згору до низу. Він на голову вищий за мене, і це я ще на каблуках. На його фоні, я наче маленька дівчинка. 

-Ну дякую, що не божевільна, ненормальна і як ти ще там мене називав. Але ми з тобою не настільки в близьких стосунках, щоб придумувати клички один одному, тож краще просто Ліна. 

-Як захочу, так і буду називати. І думаю, після того, як я тебе переодягав, ми достатньо близькі. Сідай. 

Відчиняє двері автомобіля. Я дивлюся на нього косо, але сідаю. 

-Який джентльмен. 

-А ти як думала? Ти мене погано знаєш. 

-І мені цього більш, ніж достатньо. 

Він нічого не відповів. Пішов на місце водія і в наступну мить ми рванули з місця. Я влипла в сидіння, але нічого сказати так і не встигла. Ми вже під'їхали на паркову. Ну звісно, якщо так літати, то можна за секунду доїхати. 

Ми піднімаємося ліфтом на чотирнадцятий поверх і лише зараз я задумуюся, як я дібралася сюди в ту ніч. Він що, ніс мене на руках? Цю частину вечора я не пам'ятаю. Сварюся сама на себе. Ну а як він мав мене нести? Не поставить же на ноги і не скаже йди сама. 

Підіймаю голову і зустрічаюся з синіми очима. Серце б'ється десь в п'ятках. Ми знаходимося занадто близько один до одного. Весь ліфт заповнив його аромат. Я не дуже люблю парфюми, але його діють на мене заспокійливо. Він пропалює мене поглядом. Двері відчиняються, ми вже на місці. Він, як ні в чому не бувало пропускає мене вперед, легені заповнюються повітрям. 

Заходимо в знайому квартиру. Тоді я толком її не роздивилася, тому лише зараз розумію, яка вона красива. 

В прихожій шафа, вішаки та зеркало в повний ріст. 

Вітальня об'єднана з кухнею, їх розділяє щирока барна стійка з високими стільцями, яка служить столом. Кухня простора та зроблена в білих кольорах в поєднанні з темним деревом. 

По центрі вітальні стоїть великий сірий диван, навпроти нього білий стелаж з талевізором та полочками, на яких розміщені книги та різні дрібниці, типу пісочних часів і статуеток різних форм, тут є навіть календар на магнітах. На фоні темно сірих стін виглядає стильно та стримано. 

Ще двоє дверей, одні з яких ведуть до спальні, інші до ванної кімнати. 

Та саме красиве, що тут є, це панорамні вікна з яких відкривається вид на місто. 

-Подобається? 

-Дуже, ти сам планував? 

-Так, тобі повезло з напарником, я майстер своєї справи. 

-Це ми ще побачимо. 

Ми вирішили зробити проект будинку в стилі хай-тек. Діма і справді професіонал, ми швидко знайшли спільну мову, наші думки сходилися і робота кипіла повним ходом. Коли я щось не так робила, він виправляв мене та пояснював те, чого я не знала. Все-таки я новачок у цій справі, але він хвалив та казав, що у мене прекрасно виходить. 

Ми до вечора сиділи над проектом і я вже добряче проголодалася. 

-Я вже напевно піду, завтра продовжимо. 

-Тут трохи залишилося допрацювати креслення, давай замовимо поїсти і доробимо. 

-Добре. 

Доробили ми і правда швидко. Закінчили якраз тоді, коли кур'єр подзвонив у двері. Діма пішов відчиняти та повернувся з піцою в руках. 

-Як смачно пахне. 

-Так, завжди замовляю в них, швидка доставка та найсмачніша піца в місті. 

Ми розмістилися на підлозі. 

-Їж, поки тепла. 

-Угу. 

Все що відповідаю, адже жуючи розмовляти не дуже зручно. Ми сидимо і розмовляємо з ним про все на світі, наче старі друзі. Зараз я почувала себе з ним так спокійно, я побачила його з іншої сторони і ця сторона подобаєтьмя мені набагато більше. 

Ми поїли, Діма пішов по ключі а я роздивлялася книги. Не думала, що він читає, але книг виявилося чимало. Серед них на стелажі стояло фото в рамці. На ньому були зображені хлопець з дівчиною та дитиною. Хлопчик років п'яти щасливо обіймав, напевно маму, а чоловік стояв поруч, та теж приобіймав їх. І у цього хлопчика знайомі очі, такі, як у його мами. 

-Це твої батьки?

Діма тихо підійшов ззаду, взяв фоторамку з моїх рук та поставив на місце. 

-Так. 

Його голос охрипший, очі потемніли. Напевно це болюча тема, але я не можу втриматися від питання. 

-Що сталося з твоєю мамою? 

Повертаюся до нього та дивлюся прямо в очі. 

-Вона померла, і не треба в це лізти. 

-Але я хочу знати, хочу зрозуміти тебе.