Глава 16

Три роки тому... 

Ліна

Незнаю, чим я думала, коли цілувала Діму, але після того він пропав на кілька днів. Можливо діло не в поцілунку, але відчуття дивне. Мабуть, не варто було цього робити. Подумає, що я чергова фанатка, яка бігає за ним і вирішив таким способом показати, що це була помилка. Яка ж я дура. Понапридумувала собі. 

З такими думками виходжу з універу і бачу цікаву картину. Діма сидить на капоті своєї машини і розмовляє з Філом і Тімом. Та цікава вона не цим, а тим, що біля нього треться якась дівчина. 

Вона ледь йому в штани не лізе. Хоча, яке мені до цього діло. Хвилину тому я вирішила, що цей поцілунок нічого не означає і варто забути про нього, як про страшний сон. Тому спокійно проходжу повз їхню компанію. Ну, як проходжу, пролітаю. І я вже з таким темпом була б біля гуртожитку, але мене хапають за руку. 

-Куди так поспішаєш, малеча? 

-Я просила не називати мене так. 

Спокійно говорю та підіймаю погляд на Діму. Хлопці вже пішли, тому ми тут майже одні, якщо не враховувати ту дівчину і інших студентів, які з цікавістю наблюдають за нами. 

-Які ми злі. Сідай, поїдемо до мене, треба проект доробити. 

-В мене інші плани, тому сьогодні не вийде. 

Забираю руку і намагаюся пройти, але він перегороджує дорогу. 

-Відміняй свої плани, сьогодні ми робимо проект. У нас залишилося мало часу. 

-Його було б більше, якби ти не пропав на кілька днів. 

Не люблю, коли мені вказують, що робити. 

-Ти встигла засумувати за мною? Якби знав, взяв би тебе з собою. 

-Яка честь, але обійдуся. 

Спробую пройти, але він не пускає. 

-Або ти зараз сама сідаєш в машину, або я запихну тебе туди. 

-Спробуй. 

І що ви думаєте? Він бере мене на руки і несе до машини. 

-Ти ненормальний?! Відпусти! 

-Я попереджав. 

Він саджає мене на переднє сидіння та пристебує паском. 

-Це, щоб не втекла? 

-Яка ти здогадлива. 

-Який ти нестерпний. 

Він сідає за кермо і ми рушаємо. Але не в сторону його квартири, як я думала, а а невідомому мені напрямку. 

-Ти збираєшся викрасти мене? Куди ми їдемо? 

Він подивився на мене з насмішкою і нічого не відповів. 

-Їхати нам довго, тож розслабся і насолоджуйся дорогою. 

-Розслабитися!? Ти запихнув мене в машину, везеш хто зна куди і кажеш розслабитися? Може ти хочеш мене десь в лісі закопати! 

-Звучить заманливо, але не сьогодні. 

Я лише косо на нього подивилася і вирішила не виводити з себе, а то я не знаю, що в нього в голові. 

-Боїшся мене? 

-Ні. 

-Просто довірся мені, я не завдам тобі болю. 

Я вірила йому. Через годину ми виїхали за місто. Незнаю, куди він мене везе, але замість того, щоб горланити, я мовчки сиджу та дивлюся у вікно. В салоні грає музика, а сонце починає заходити. Попереду вихідні, і я їду у невідомому напрямку з малознайомою людиною, і зовсім не боюся. Як це можливо? 

За такими думками не зрозуміла, як заснула. Я до ночі сиділа за книгами, тому цілий день ходила сонна. 

Прокинулася від того, що хтось провів пальцями по моєму обличчі. 

-Виходь, ми приїхали. 

На вулиці темно . Я ще трохи сонна, тому мовчки виконую його прохання та йду за ним. Ми заходимо у невеличкий будинок і Діма вмикає світло. 

-Де ми? 

-У заміському будинку мого батька. 

-Але навіщо? Чому ти привіз мене сюди?

-Ти ж хотіла краще дізнатися мене. Я даю тобі таку можливість. Я виріс в цьому будинку. Батько купив його після смерті мами і ми переїхали сюди жити. Тут пройшла моя юність. 

Я стою і шокованою дивлюся на нього. Чому він це робить? Спочатку втікає, а потім приводить в будинок, де він виріс. Відштовхує, а потім каже, що дає можливість дізнатися його краще. Чи може це означати, що я для нього щось значну? Може так він намагається відкритися? 

Він підходить до мене і я впираюся в стіл. Серце б'ється швидше. Він дуже близько. 

-Що ти хочеш цим сказати? 

Питаю пошепки. 

-Я дозволяю тобі зрозуміти мене. І якщо ти захочеш піти, я зрозумію і більше ніколи не потривожу тебе. Тільки скажи.. Бо потім дороги назад не буде. 

Його очі потемніли. Ми дивимося один на одного і не рухаємося. Я не хочу йти. І він це бачить в моїх очах. Я просто беру і обіймаю його. 

-Ти впевнена? Я не та людина, яка тобі потрібна. 

-Мені потрібен ти. 

Він ніби полегшено видихає. Та ще сильніше притискає мене до себе. 

-Малеча, що ти робиш зі мною? 

-Не знаю. 

Ми так і стоїмо в обіймах один одного. Але для нас це не просто обійми. Це великий крок. 

-Нікому тебе не віддам. 

-Не віддавай.

З того вечора все почалося. Ми без слів зрозуміли, що між нами є вогник. Ніхто нікому не признавався в почуттях. Ми і так розуміли, що це більше ніж прив'язаність, нас тягне один до одного. І з нами таке вперше. Лише зараз я зрозуміла, що щось відчуваю до нього. І я навіть подумати не могла, що це взаємно. 

Я дала шанс. Йому. Нам. Повірила, що з цього щось вийде. І є лише два варіанти закінчення. Або ми будемо щасливі разом і помремо в один день, або це буде найболючіший досвід у моєму житті. Це моє перше кохання, і якщо ми розійдемося, воно стане останнім. 

Так, я приїхала сюди вчитися, а не забивати голову всякими дурницями, як сказали батьки, але вже пізно. Я занадто сильно привязалася до нього. Ще ніколи такого не відчувала. Я просто розумію, що це моя людина. Не можу це пояснити. На якомусь підсвідомому рівні. 

Можливо, спочатку у нас не заладилося, але я бачу, як він старається. Він міняється заради мене, міняється поруч зі мною.