Наша "вічність"

Глава 17

Теперішній час... 

Ліна 

Зараз вечір і я сиджу на березі моря. Я завжди приходжу сюди, щоб скласти думки до купи. Після вечірки ми з Катею повернулися в гуртожиток і я переодягнувшись прийшла сюди. Вода діє на мене заспокійливо. Особливо тут красиво після заходу сонця. 

Ця гра зачепила за живе. Він знову викликав у мене ті емоції, про які я хотіла б забути. Знову нагадав про минуле. Кожного разу, коли я згадую, я проживаю все знову. І це нестерпно. 

Хтось сідає поруч. Влад. Тільки він знає про це місце. 

-Як ти? 

-Нормально. 

Я кладу голову йому на плече, а він приобіймає мене. 

-Пам'ятаєш, коли ти показала мені це місце? 

-Так. Тоді я ледь навчилася їздити на мотоциклі, але всеодно доїхала сюди без пригод. 

-Ну, це якщо не враховувати вітку дерева, яка ледь не зкинула мене. Я міг щось зламати. 

-Але ж не зламав. 

-Мені просто пощастило. Знаєш, ти тоді дивилася так, як зараз. З сумом. Тоді ти згадувала минуле, а зараз? Стільки часу я не бачив тебе в такому стані. Що змінилося? Ти сама не своя. Я хвилююся. 

-Я зараз не готова про це говорити. 

-Я не буду давити. Я почекаю і вислухаю, коли ти захочеш виговоритися. 

-Дякую. Завжди любила це в тобі. Ти завжди розумів мене без слів. І чим я тільки тебе заслужила? 

-Незнаю, чим ти заслужила мене, але зустріч з тобою - найкраще , що сталося у моєму житті. 

-Ти зробив з мене ту, ким я зараз є. Витягнув мене з тієї прірви. Тільки завдяки тобі я зараз тут. Ніколи не забуду, що ти зробив для мене.

-Ніколи не шкодував, що взявся за тебе..  

Влад

Після того випадка в лікарні ми з Ліною почали часто бачитися. Хоч ми різні, але ми дуже здружилися. Вона стала мені молодшою сестрою. 

Звісно, це сталося не відразу. Вона була в жахливому стані. Переді мною була не та дівчина з вогником в очах, як при першій зустрічі, а опустошена та повністю зламана, яка більше не вірила в любов та не довіряла людям. 

Але з часом вона довірилася мені. Впустила в своє розбите серце, і я пообіцяв склеїти його до купи. І я це зробив. Ми це зробили. 

Пройшло немало часу і вона стала абсолютною протилежністю себе. Тут, можливо я призвів на неї не найкращий вплив, але по іншому ніяк. 

Вона зрозуміла, що дуже важко бути доброю до всіх, в світі, в якому тебе не пошкодують. І стала байдужою...Що не варто вірити людям, бо вони всерівно рано, чи пізно зрадять. І стала холодною... 

Але вона була такою не для всіх. Був маленький круг людей, з якими вона була собою. До нього входили я, Катя і її батьки. Тому, що якою б сильною вона не намагалася показатися, ми знали, яка вона насправді. 

Ніжна і ранима. І цього ніхто не зможе змінити, навіть вона сама. Так, вона вже була далеко не такою, як раніше, але її м'яке серце не змінилося. Вона обвела його стіною, та якщо хтось пробереться крізь цей захист, він залишиться там назавжди. 

Вона розповіла мені про нього. Не думав, що в житті теж так буває. Ніколи не бачив настільки сильної любові. Ця любов ледь не завела її в могилу. І саме жахливе те, що вона досі його кохає. Вона цього не говорить, але я й так це бачу. 

Я навчив її їздити на мотоциклі. Вона полюбила швидкість. Ганяла і не боялася. Не боялася розбитися. Після того випадку вона не тримається за життя. Живе тут і зараз. Познайомилася з нашою бандою, і стала серед нас своєю. Правда, спочатку до неї ставилися з обережністю, але вона швидко завоювала довіру і авторитет. 

Всі ці роки вона вдосконалювали навики і стала найкращою. Ще не знайшлося людини, яка б обігнала її. Звісно, не обійшлося без падінь, але вона підіймалася та йшла далі. В неї велика сила волі. І кожне падіння лише розігрівало азарт. 

Ви запитаєте, як же вона так швидко довірилася мені? Все просто. Я відкрився їй. Сам не знаю чому, але після її розповіді мені теж захотілося поділитися своєю історією. 

2,3 роки тому... 

На наступний день Ліну виписали з лікарні і я приїхав забрати її. Вона стоїть і чекає мене біля мотоцикла, поки я розбираюся з паперами. Нарешті все готово і я спускаюся до неї. 

На вигляд стоїть проста дівчина, але якщо придивитися, то можна побачити трохи бліде обличчя, пусті, наче неживі очі і перебинтовану руку. Вона повністю зламана. І все, через якогось мудака. 

-Все готово, можемо їхати. 

Протягую їй шолом. Вона мовчки бере його та сідає на мотоцикл. Я мав би її відвести в гуртожиток, але вирішив спершу прогулятися парком, тому припаркувавшись взяв її за руку та потягнув за собою. 

-Куди ми йдемо? 

-Хочу тобі показати одне місце. 

Проходимо кілька поворотів і ми на місці. Колись у цій частині парку був фонтан, але коли парк розширився, його всі закинули. Вже пройшло немало часу і він обплівся плющем та квітами. Виглядає це надзвичайно. Ця зона схована від людей і тут завжди тихо, тому можна присісти на лавці і розмовляти, знаючи, що вас ніхто не почує. 

-Тут гарно. Я не знала про це місце. 

-Тепер будеш знати. 

-А звідки про нього знаєш ти? 

-Колись мені його показала моя бабуся. Ми часто приходили сюди, коли я був маленький. 

-Ти так тепло про неї відзиваєшся, ви були близькі? 

-Вона виростила мене. 

-А твої батьки? 

-Мати залишила мене на бабусю, коли мені було два роки, а батька я ніколи не знав. 

-І ти більше ніколи її не бачив? 

-Ні

-Вона якось пояснила свій поступок? Може на це була причина? 

-Не знаю і знати не хочу. Вона мені чужа людина. Якби вона захотіла, вона б знайшла мене. Я для неї просто був непотрібен. Через вісім років, коли померла бабуся, вона навіть не прийшла на похорони. 

-З ким ти жив, коли вона померла? Ти ж ще був малий. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше