Глава 18

Теперішній час... 

Ліна 

Вихідні видалися бурними, але роботу ніхто не відміняв. Тому, як тільки закінчилися пари я побігла на своє робоче місце, по дорозі захвативши капучино для бодрості. 

Працю я в квітковому магазині вже два роки. Марія Іванівна - його власниця, хороша жіночка. В неї немає сім'ї, тому вона сама тримає магазин і займається всіма справами. 

Я працю на пів ставки з 14:00 до 21:00 чотири дні в тиждень. Робота не важка, я складаю букети, продаю їх, замовляю квіти. Начальниця ставиться до мене добре, вона мені наче тітка. Зарплата теж хороша. Для студента ідеальна робота і я її люблю. 

-Добрий день. 

Заходжу в магазин. Покупців немає, Марія Іванівна підливає квіти. 

-Привіт, Ліна. Ти сьогодні запізнилася. 

Я дивлюся на годинник, 14:15. 

-Вибачте, нас затримали на парах. 

-Нічого, переодягайся і йди прийми квіти, але щоб такого більше не було.

Вона не любить, коли запізнюються. Але я це роблю не часто, я пунктуальна людина, просто інколи події складаються проти мене. 

Переодяглася в більш зручний одяг та фартух з логотипом магазину і йду контролювати привезений товар. На це пішло хвилин двадцять і я впевнившись, що все на місці, повертаюся в магазин. Та мене зацікавило одне замовлення, потрібно запитати. 

-Марія Іванівна, ми вперше замовили букет блакитних піон, раніше ми не брали пофарбовані квіти. Ці піони достатньо рідкісні і дорогі. 

-По-перше, я просила називати мене Марія, ти ж знаєш. А по-друге, так, кілька днів тому приходив хлопець і замовив саме ці квіти. Я сказала, що ми таких не беремо, але він наполягав і заплатив вдвічі більше. Зайві гроші нам не завадять, тому я погодилася. Враховуючи, на якому автомобілі він приїхав, в нього їх не мало. Що тільки в голову не зайде цим багатим синочкам. Захотілося їм квітів, яких не буває. Та це не наша справа, сьогодні ввечері він по них приїде, тож збери красивий букет. 

Вона це все розповідає, а я здивовано дивлюмя на неї. Надіюся це не те, про що я думаю. 

-А який хлопець на вигляд? 

-Високий такий, чорнявий з блакитними очима. А ти чого питаєш? 

Як це неможливо? Я знаю тільки одну людину, яка може замовити букет квітів, яких не існує, і він дуже сильно підходить під її опис. Яка вірогідність, що це просто співпадіння і він вирішив купити саме ці квіти, в магазині, в якому я працю? Ніяка. 

-Просто, щоб знати, кому продавати букет. 

-Ну добре. Я тоді піду, мені ще треба заїхати по справах. Ти тут і без мене впораєшся. Закриєш магазин, ключ покладеш там, де завжди. 

-Так, сер. 

Вона посміхнулася і попрощавшись пішла. А я залишилася наодинці з своїми думками та букетом блакитних піон. 

Так і пройшов залишок дня. За роботою я і не помітила, як настав вечір. Через п'ять хвилин закриватися, а "таємного" покупця так і не було. Може він просто втік, він завжди так робить у самий важливий момент. 

Я прибираю своє робоче місце, вже починаю одягатися і мене перериває звук дзвіночків на вхідних дверях. 

-Ми вже зачиняємося, приходьте завтра. 

Кажу, не повертаючись. І так розумію, що це він. Магазин заповнює його аромат.

-Може зробиш виключення, як для старого знайомого? 

Повертаюся і зтикаюся з блакитними очима. Дивлюся на часи 20:52.

-В тебе є три хвилини. 

Він проходить всередину, оглядає квіти і зупиняється поруч з букетом піон. 

-Красиві правда? 

-Уже дві хвилини.

-Які ми злі. Упакуй красиво букет, він для важливої людини. 

-Для дівчини? 

Іронічно запитую та беруся за роботу. 

-Майже. 

Як це майже? Дівчина або є, або нема. Хоча яка мені різниця, кому він там букети купує. 

Але міг би якийсь інший взяти, все-таки цей став своєрідним нашим символом. Він завжди дарував мені його. Але це було колись, давно і не правда. Як би сумно це не звучало. 

Весь цей час, що я складала букет він не зводив з мене уважного погляду і слідкував за кожним рухом. 

Так, як я вже збиралася йти, то переодягнулася та розпустила волосся, яке зараз спадало мені на обличчя і заважало. 

Неочікувано я відчула дотик теплих рук. Він заправив прядь за ухо. По тілу пробігся табун мурашок. І поки розум не встиг затуманитися, я відскичила в сторону. 

-Ваш букет готовий, всього хорошого. 

Вручаю в руки і відходжу ще на кілька кроків. 

-Дякую. Це тобі.

Бере букет і...протягує його мені. 

-Жартуєш?

-Ні, я серйозний, як ніколи.

-Діма, досить. Я втомилася від твоїх ігор. Бери цей букет і забирайся звідси. 

Я починаю сердитися. 

-Я нікуди не піду, поки ми нормально не поговоримо. 

-Ми минулого разу "нормально" поговорили. 

Прямую до виходу. Він перегороджує дорогу. 

-Це не рахується, я був п'яний. 

-Але ти всеодно говорив те, про що думав. 

Намагаюся протиснутися до дверей, але він реагує швидше та закриває їх на ключ, який я залишила з необережності. 

-Ти нормальний? Вони не відчиняться! Якщо закрити ці двері зсередини, вони заклинять і потрібно викликати майстра, який прийде тільки завтра. 

-Прекрасно! Переночуємо тут, зранку нас відчинять. Буде час поговорити. Аля, дай мені шанс. 

-Не збираюся я з тобою говорити! А ночувати тут тим більше. 

Шукаю в своїй сумочці телефон, щоб зателефонувати хоч комусь і з досадою розумію, що він розрядився. Серйозно!? Зараз? 

-Я тобі настільки огидний? 

Завмираю. Це не так, навпаки. Я боюся, що не стримаю себе поруч з ним. Але цього я сказати йому не можу. Різко розвертаюся та Дивлюся йому в обличчя. 

-Слухай мене сюди. Зараз ти робиш кілька дзвінків, і все можливе для того, щоб нас як найшвидше звідси випустили. 

-Бо що?

-Ти хоче ще більше впасти в моїх очах? Якщо ти цього не зробиш, твої шанси з 0.1 зменшаться до 0.

-Тобто вони в мене є? 

-Ще кілька слів і їх не буде. 

-Добре, але спочатку ти відповісти на моє питання, яке ти проігнорувала.