Глава 26

Діма

До мене телефонує Влад і каже терміново приїхати до нього. Нічого не розумію, але по голосу це щось серйозне. Справ на сьогодні у мене немає, тому я виїжджаю. 

Він мені сказав адресу і вже через кілька хвилин я був на місці. Заходжу в квартиру і мені прилітає по лиці. 

-Ти чого? 

-Вибач, не стримався. 

-Влад, поясни в чому справа. Мене це починає злити. 

Був би на його місці хтось інший, я би вже давно дав здачі. 

-Я знаю про вас з Ліною. 

Ну тепер все зрозуміло. Справедливо, але не приємно. 

-Але ти не знаєш всієї історії. 

-Так посвяти. 

Як я стомився від цієї ситуації. Вже давно потрібно було розповісти все. Проходжу в кімнату, напевне це вітальня. Сідаю на диван. Він йде за мною, але стоїть, обпершись об стіл і схрестивши руки на грудях. 

-Я любив її, правда... 

-Але сказав зовсім інше і втік в іншу країну. 

-Тільки так я міг захистити її. 

-Може нормально поясниш, чи мені по слову витягувати? 

Згадую той день... Він назавжди змінив моє життя і я завжди буду пам'ятати його... Тоді я причинив біль кільком людям одночасно, але мабуть найбільше - собі. Бо лише я знав іншу сторону медалі... 

Три роки тому.... 

Батько покликав мене до себе. Я спершу не хотів їхати, але його голос був такий самовдоволений. Я відразу відчув, що щось тут не чисто. І виявився правий. 

Заходжу в кабінет, він стоїть спиною до мене і дивиться у вікно. Я сідаю на крісло та чекаю, коли він почне видати мені мозок. 

-Ти їдеш в Італію. 

-Ні. 

-Я не питаю твоєї думки, а ставлю перед фактом. 

-Мені байдуже, що ти там собі придумав. Я нікуди не поїду. 

Встаю і повертаюся до дверей, але його рука лягає мені на плече. 

-Навіть, якщо тобі доведеть зламати її життя?

-Що ти верзеш!? 

Різко повертаюся на скидаю руку. 

-Якщо ти відмовишся їхати, я перетворю її життя в пекло. 

-Ти не посмієш. 

-Хочеш перевірити? Один дзвінок і її батько вилітає з роботи. Її відчислюють з універу і більше нікуди не беруть на навчання. Я відріжу всі зв'язки і вона зможе влаштуватися максимум прибиральницею. 

-Який же ти... 

-Давно пора було покінчити з цим. Досить цих ігор в любов. Кидаєш її, їдеш в Італію і управляєш там компанією. І все це на моїх правилах. 

-НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! 

Кидаю і виходжу гримнувши дверима. Він завжди руйнує моє життя. Ненавиджу. 

Потрібно знайти якийсь вихід. Я не можу зламати їй життя, лише через свої прихоті. Але можу лише уявити, як їй буде боляче, якщо ми розійдемося. І не тільки їй. 

Я вперше закохався та знайшов свою людину, і в мене її відбирають. Ніколи ще не відчував себе у такій безвиході. В гніві вдаряю рукою об руль. Але фізична біль не затьмарить моральну. Що робити?... 

На телефон приходить сповіщення. Білет в Італію на завтра. С***. Бачу ще одну смс. Від Алі... 

"Сьогодні все в силі?" 

Ми мали дивитися фільм. Але напевне це буде наша остання зустріч. Як же важко. 

"Так, вже їду" 

Але я вже все вирішив. Я не дозволю їй страждати. Вона заслуговує на краще. І я готовий пожертвувати собою, аби тільки вона була щаслива. 

Заводжу двигун і рушаю. 

Відчиняю двері квартири і в ніс вдаряє приємний аромат. 

-Привіт. 

Виходить посміхаючись з вітальні, одягнута в мою футболку і обіймає. На голові пучок, але кілька локонів вибилися та кумедно закрутилися. Така домашня. Вдихаю її аромат....напевне востаннє. 

-Я роблю піцу, роздягайся і йди обирати фільм. 

Але я так і стою, завмерши. 

-..... 

-Щось сталося? 

-Треба поговорити. 

Кажу і відсторонююся від неї. Вона дивиться здивовано, але відходить. 

-З тобою все нормально? Щось не так? 

Я мовчки проходжу у вітальню. 

-Дім...? 

-Я повинен тобі розповісти. Це занадто далеко зайшло. 

-Ти мене лякаєш. 

Хоче підійти, але я зупиняю її. Відходжу до вікна. Не можу дивитися в її очі. Боюся побачити в них сльози і розуміти, що я став їх причиною. 

-Це все неправильно. З самого початку. Я не думав, що ти так закохаєшся в мене. Пробач. 

Серце пропустило кілька ударів. Словами не передати, що в мене зараз всередині. 

-Що ти таке кажеш? 

Я відчуваю, як міняється її голос. 

-Я брехав тобі. Це все була гра. Я не повинен був втягувати тебе у все це. З самого початку я казав, що я не такий, як ти думаєш. Я просто хотів довести, що можу закохати в себе всіх, кого забажаю. Я не люблю тебе... 

Мовчання. 

-Ні...я не вірю тобі, чуєш. Подивись на мене.

Підходить і розвертає мене до себе, стоючи навпроти. Очі скляні. В них пелена сліз. 

-Пробач... 

-Ні...ти не можеш так поступити. Я знаю, що ти теж мене любиш. Дім...це жарт? 

Я мовчу. 

-Скажи щось!  

Вдивляється в очі в надії побачити в них хоч щось. Я відводжу погляд. 

-Ні, ти брешеш. Скажи мені це дивлячись в очі! Скажи, що не любиш! Скажи, що це все було брехнею! 

Не знаю як, але я зробив це. Дивлюся їй не в очі, а прямо в душу і кажу ці кляті слова.

-Я не люблю тебе і не любив ніколи. 

Ось воно. Те, що я так боявся з самого початку. З того самого моменту, коли зрозумів, що щось відчуваю до неї і починаю прив'язуватися. Біль в її прекрасних сірих очах...

Біль і безмежне розчарування...В мені. І напевне в любові. Я майже фізично відчув, як десь в районі її грудей щось розбивається на маленькі частини. 

-А якже це?! 

Показує пальця, а точніше тату на ньому.