Нащадок

2. Від’їзд

 

— Ти куди оце зібралася? — сердито питала Тереза свою красуню-доньку, помітивши, як та поспіхом чепуриться біля дзеркала.

— Скоро дізнаєтесь, мамо! — загадково відповіла Мирося, схопила на руки маленького Юрчика і кудись побігла. 

Того ж вечора вона повернулася вже не лише з Юрчиком, але й із якимсь військовим офіцером. Той офіцер був високим, статним, із абсолютно плакатним, ніби намальованим обличчям — з правильними рисами, упевненим поглядом і рішучим підборіддям. Стоячи поряд із дивовижної вроди Миросею вони утворювали собою не просто чудову пару, а якусь казково-чудову пару! Пару, яких зазвичай не буває.
Офіцер прийшов із квітами, які одразу ж подарував Терезі, привітавшись із нею. Тереза нічого не встигла подумати, бо, мов зачарована, розглядала плакатне обличчя незнайомця, а він одразу приступив до справи:

— Шановна господине, пані Терезо, мене звати Павло Миронович. Я дуже кохаю вашу доньку і прошу у вас її руки, — чітко, по-військовому промовив офіцер.

— Йой, господичку… — Тереза присіла на стілець від почутого, не в силах встояти на ногах від несподіванки.

Поруч із цим Павлом Мироновичем стояла спокійна Мирося із Юрчиком на руках. Зрозуміло, що вона вже все вирішила, раз привела додому цього чоловіка.

— То ви віддасте за мене Миросю? — офіцер добивався чіткої відповіді.

— Так, так… Віддаю, — тихо відповіла Тереза, дивлячись у сяючі дивним світлом очі своєї доньки. І їй здалося, що очі маленького Юрчика спалахнули таким саме сяйвом. На якусь мить. Таким темно-темно смарагдовим, майже синім…

Все відбувалося дуже швидко. Офіцера переводили на службу за кордон. Протягом тижня було вирішено усі питання з документами: за поданням військомату шлюб оформився у день подання заяви, так само протягом того ж дня дуже швидко відбулася процедура всиновлення Юрчика — хлопчик тепер мав офіційного батька із його прізвищем. За декілька днів усі покинули Мукачево і старі сусідки припинили зловтішатися з Терези, але пліткувати не припинили — почали заздрити.

Роки промайнули дуже швидко. У Юрчика за рік після від’їзду народився братик Вікторчик. Жили вони десь у Монголії, української школи там не було і близько. Мирося не уявляла своїх синів у монгольській школі, а Павло не уявляв, як можна покинути службу… Довелося йому змиритися з тим, що дружина із синами покинула його. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше