Нащадок

7. Потайсвіт завжди поруч

 

Марія трохи заздрила сестрі, що саме в неї був ось такий онук, про появу якого здавна говорили їхня мама з бабусею. Вони казали, що час від часу народжуватиметься хлопчик — носій Дажбогового світла і сили, він захистить родину від біди, дасть злагоду і благополуччя, які допоможуть дочекатися повернення справжньої сили Небес на ці землі.

А Тереза ж перелякано обмірковувала усі-усі свої колишні здогадки і намагалася зачепитися подумки хоч за що-небудь, аби тільки це все виявилося помилкою… Наполегливо так перебирала усі події, що відбувалися у її родині протягом останніх тридцяти років, і чим більше занурювалася у свої спогади, тим міцнішала в ній впевненість, що це все правда: Юрчик, оцей хлопчисько, що з’явився невідомо звідкіля, зеленоокий ї тихий, й справді, є нащадком Дажбога, носієм його світла. 

Річ у тому, що лише двісті одинадцять дорослих колись не відмовилися від своєї справжності. І саме до них приходив Дажбог і сказав, що час від часу народжуватиметься в цих родинах хлопець — його посланець, що охоронятиме родину від злиднів, хвороб і зневір’я, аби міцніше трималися і дочекалися справжнього відродження цих земель. Бо не буде щастя у народу, що зрадив своїм справжнім богам і забув своє справжнє коріння. Так Дажбог береже своїх, сам відійшовши у потайсвіт, аби вберегти своїх людей від загибелі.

Поки літні жінки сиділи мовчки, заглибившись у власні думки, Юрчик повертався зі своєї роботи. Він вже давно перестав бути худорлявим і схожим на дівчинку. Міцної статури високий вже майже тридцятирічний чоловік мав дивовижно легку ходу; золотаве волосся на скронях вже почало сивіти, а голос був, хоч і низьким, але якимсь лагідним — його хотілося слухати, він чимось ніби заворожував.

Дівчата і жінки лише зітхали, дивлячись на нього, та було помітно, що він усі ці зітхання одразу ж відчуває і так, ледь помітно, починає всміхатись у відповідь, що їм усім одразу стає соромно за те, що стає зрозуміло — природу їхніх зітхань виявлено, зчитано і зафіксовано.

Юрчик ще у школі чомусь почав цікавитись історією та мовами. Руки ніби самі вміли писати незнайомі слова, переклад яких він потім знаходив у старих виданнях. Він швидко відчув спільність свою із чимось таємничим і не зрозумілим як для оточуючих, так і для нього самого. Але це розуміння увійшло в нього легко і природно, і  він абсолютно спокійно до цього ставився — до самого себе незвичайного. Він звідкілясь знав, що прийде час і все з’ясується, а зараз він тихо жив із усвідомленням своєї дивовижної сили. 

«Я не можу бути богом... Який я бог? Якби я був богом, то я би про це знав. Але… Щось відбувається зі мною… Щось таки відбувається. Головне, аби це нікому не зашкодило!» — думав Юрчик так, як він і повинен був думати як носій сили бога-захисника, що береже, а не руйнує. 

Юрчик вже давно помітив, що певні знання в його голові з’являються якось незалежно від нього самого — самі! Це так само, як із тими незнайомими словами, що рука писала сама. Наприклад, він ніколи не вчив математики — вона його не цікавила абсолютно. Але якщо його раптом викликали до дошки, то він завжди усе знав і розв’язував завдання легко, не напружуючись. Головне, не заважати крейді виписувати на дошці усе, що вона там самостійно собі виписує. 

Але було іще дещо. Де б Юрко не працював, а він зазвичай приходив простим робітником на будь-яке виробництво, де потрібні люди, він завжди, чомусь через деякий зовсім невеличкий проміжок часу — щось біля тижня чи двох — відокремлювався керівництвом і призначався на іншу посаду. Так складалися обставини. Чому відокремлювали саме його — ніхто достеменно не знав! Приїздили якісь інвестори, оглядали виробничі потужності, підходили до Юрка і про щось там із ним балакали. А потім у відділі кадрів з’являвся наказ, підписаний, як належно. І до заробітної Юрчикової плати домальовувався нуль… І хтось запитав:

— А чого це йому раптом так багато? Він же — не офісний працівник! Не інженер і не директор!

— То інвестори так вирішили, — відповідали місцеві менеджери, — особисто для цієї людини створили таку посаду і призначили ось таку зарплату. Ми тут не вирішуємо. 

Дивувало також ще й те, що потім ніхто цьому призначенню вже не заздрив, бо ніхто б не зміг відповідати цій його ролі — обсяг обов’язків, які виконував Юрко, здавався  неосяжним! А він при цьому ще й примудрявся допомагати іншим. Наприклад, коли його призначили майстром-наставником, то він, показуючи учням що й за чим потрібно робити на кожному з етапів виробництва, вже й фактично виробляв якісну продукцію. Все, що він зробив, він просто віддавав тим, хто від кількості вироблених одиниць отримував зарплату. 

Сам Юрчик до грошей ставився так, ніби це був вітер і розвіював ними на всі боки. Багато віддавав мамі, а вона відправляла молодшому синові, аби той не бідував десь по чужих краях. А ще дивувало, що Юрко ніколи не вимагав повернення боргів, і вже всі до цього звикли, але, все одно, намагалися чомусь повертати, бо їм самим було соромно не віддати саме Юрчикові. У цьому було щось дивне, бо одні й ті самі люди, про яких усі знали, що вони не повертають боргів, йому, Юрчикові, завжди повертали. І це при тому, що він жодного разу нікому не нагадав про якийсь там борг! 

— Слухай, Юр! — якось звернувся до Юрка його співробітник Андрій після зміни. — А що ти з ними робиш?

— З ким? — спитав Юрко.

— Ну, з Федором і Ганною, які тут понапозичали грошей і ніколи не повертають, — пояснив Андрій. Федір з Ганною були подружжям, працювали разом на лінії.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше