Ось він...

- Ну добре, я зараз буду!
- Ага
Відключаю телефон, всідаюся на диван і включаю телевізор, але думки недавали дивитись фільм, я все думала про сьогоднішній випадок, і що буде далі? Мої роздуми перепвалала Аня.
- Я вже тут! - весела в вітальню заходить Аня
- Чого ти така весела? - На моєму обличі зявилася усмішка, як маска щоб приховати все що сьогодні сталося від Ані.
- У мене чудова новина!
- І яка?
- Діма запросив мене на побачення!- Аня просто світилася від щастя 
- Який Діма?
- Ну тот що врятував мене
В моїй голові прокручувались думки, і я згадала що Діма схопив Аню яка переходила дорогу і на неї летів автомобіль, і так він її спас. Але вспомнила я не лише це... 
- Що з тобою?
Сльози почали набігати на очі, тот ненормальний чуть невбив мене фізично а потім добив духовно, прямісінько в серце, коли у мене зявилися до нього почуття. І ось я невтримала всю біль в собі, яка накопичувалася в мені за останні роки, вона лилася через сльози. Аня обійняла мене і хотіла заспокоїти. Коли я вже заспокоїлася, була змушена розказати все Ані. Після розмови я пішла спати, але і не намить незакрила очі, появився великий біль в грудях. Вже на другий день Аня прокинулася збиратися на пари а я так і лежала, я немогла поворухнутись і дихати було важко.
- Ти ідеш на пари?- спитала Аня, я промовчала бо немогла нічого виговорити, Аня підійшла до мене
- Все добре?- стурбовано спитала Аня
Нічого сказавши, по моїх щоках пішла сльоза, і останнє що я чула і бачила як Аня кликала на допомогу, і почувши як вона називала те імя...
- Влад що знею, допоможи їй!
Почувши це я змусила свої очі щоб вони відкрилися. Відкривши очі, ось він на кого я так довго чекала, Влад тут стоїть біля мене, дуже розгублений.
- Влад - на моєму обличчі появилася усмішка.
- Вероніко я тут і я...
Останнє що я почула, мої очі закрилися і я бачила лише темноту...
                              День потому
Відчиняю очі, і одразуж зрозуміла щоия в лікарні. Дивний сон у мене був, як я нічого небачу дише темноту, але чую голос, такий знайомий для мене.
- Небійтися ви в лікарні, у вас стався приступ, ви пам'ятаєте як вас звати? - Обертаю голову, а біля мене стоїть дівчина в білому одязі.
- Так, Ганстюк Вероніка Іванівна-Трохи важко кажу я.
- Добре.
- А як я сюди потрапила?
- Вас привезли хлопець і дівчина, дівчина приставилася подругою Анею, я хлопець другом Владом.
- А що зімною трапилося?
- Ми поки що незнаємо, аналізи ще неготові, а тепер відпочивайте.
Мед-сестра пішла а я залишилася одна, відчуваю себе ніби непогано. Чую стук у двері і до палати заходить Аня, з помішкою на обличі і з пакетами.
- Привіт, як ти?
- Прівіт, непогано а ти як?
- Добре
- Ань, вчора був він?
- Так, коли я пішла в коридор то почала кликати на допомогу, перший хто пребіг був Влад.
- Він щось тобі сказав?
- Ні, але він дуже хвилювався за тебе, і до ранку тут просидів
- А де він зараз?- на очах появилися сльози
- Я незнаю, він якиїсь дивний, коли лікарі сказали йому що з тобою все добре він пішов, але до того як піти він був у тебе. 

 То ось який голос я чула, але неможу зрозуміти що він мені сказав.
- Все добре?
- Так, а як же пари?
- Я сказала викладачам що ти в лікарні.
- Добре.
До палати заходить чоловік, це мабуть мій лікар
- Як ви себе почуваєте, Вероніка Іванівна?
- Та вже краще
- Ви можете залишити нас самих?- лікар переводить погляд на Аню
- Так звісно!
Я захвилювалася, і проводжаю подруру поглядом.
- І зараз про ваш стан, у вас стався нервовий зрив, у вас є якісь проблеми з легенями?
- Так в дитинстві я часто хворіла на легені.
- Від нервового зрива, у вас почали закриватися канали у легенях, тому ви немогли говорити, і важко дихали.
- То зараз все добре?
- Так, і завтра ми можемо виписати вас з лікарні
- Це чудова новина!
Лікар посміхнувся і вийшов з палати. Так я просиділа весь день в лікарні, Аня швидко пішла до дому, я їй сказала що мене завтра виписують. І ось настав цей день коли мене виписують, хоч пробула я тут лише 2 дні, але мені набридло, вчора мені навіть недозволяли підніматися на ноги, а тепер я іду по коридору, перші кроки як завжди дуже важкі, але я нездаюся, коли вже зібрала речі, сиджу чекаю Аню, вона сказала що приїде за мною.
- Ань, ти де?
- Вибач у мене зявилися справи я незможу приїхати
- Ань, ти серйозно?
- Так, вибач мені треба іти!
Аня скинула трубку, нерозумію що знею. До палати заходить лікар
- Ви вже зібралися?
- Так
- За вами хтось приїде?
- Ні.
- Ви можете самі несправитися.
- Нічого я звикла.
- І все одно ваш організм ще слабкий, ви можете відчувати слабкість, рвоту, головокружіння, а якщо щось інше то приходьте, і ніяких нагрузок!
- Добре, до побачення.
Виходжу з палати, ще і речі треба тягти, а лікар був правий, слабкісь і головокружіння відчувається, вийшовши з лікарні сонячні лучі осліпили мене, і ось знову я неможу здержатись на ногах, закривши очі відчуваю мягке преземлення, чиїсь руки які спіймали мене, вдихнувши повітря відчуваю запах марфумів.
- Влад...
Ось що я змогла сказати, невідчинивше очі я його впізнала, він тут, він приїхав. На обличі зявилася посмішка. Відчиняю очі.
- Що ти тут робиш?
- Кудиж ти без мене?
Він встав, а я знову на його руках.