Розділ 6

Алегро

Я прокинулася, але відкривати повіки деякий час вагалася. Затамувала подих і почула стукіт власного серця. Моя свідомість ще була затуманена, тому тяжко було зрозуміти — це сон або реальність?

Машинально доторкнулася до руни й, відчувши спокій та захист, глибоко вдихнула, розплющила очі та піднялася на ліктях.

Відчула біль у спині, оглянулася. Я була у своїй кімнаті, і це мене, звичайно, порадувало. Але радість на цьому швидко зникла: спина забинтована, на руках та ногах були помітні рани.

Повільно встала з ліжка й, зайшовши у ванну кімнату, вмила обличчя холодною водою та поглянула на себе в дзеркало.

Знову доторкнулася до руни та відчула... його присутність! Він далеко, я це знаю! Але разом із цим, ніби поряд!

— Алегро!

Я повернулася.

— Анно, чому ти тут? — здивувалася.

— Мила, коли Віктор повідомив, що тобі потрібна допомога, я одразу прийшла, — легко обійняла жінка. — Твої рани швидко загояться, але одне крило зламане, його потрібно лікувати.

Я округлила очі та відійшла на крок.

— Крило? — ахнула. — Анно, хто ти? Батько б нікому не довірив мою таємницю! — нахмурилася.

Жінка зітхнула.

— Не хвилюйся, люба. Я можу все тобі пояснити!

— Де батько? — гаркнула.

— Він... зайнятий! — відповіла та відвела погляд.

Я обійшла жінку та підійшовши до вікна, відчинила його. Біля озера стояв батько, а навпроти нього чоловік у білому костюмі. Незнайомець, ніби відчуваючи мій прискіпливий погляд, повернувся в мою сторону.

Зачинила вікно та вибігла з кімнати.

— Алегро, почекай! — закричала Анна. — Не варто тобі...

Останні слова я вже не чула. Стрімко вилетіла з будинку й, помітивши нахмурений вираз обличчя батька, зупинилася.

Чоловік у білому костюмі, знову повернувся до мене та схиливши голову на бік, приязно посміхнувся. Я, як зачарована дивилася на нього. Високий, світловолосий, з проникливими блакитними очима та світлою шкірою. Я затамувала подих та мигцем поглянула на батька. Він схилив голову та склавши руки на грудях, мовчав. Цікаво, чому тато схилив голову та мовчить? Хто цей чоловік?

Я наважилася зробити крок.

— Дитино, підійди ближче, — спокійно сказав чоловік та подав руку.

Я вагалася, але зрештою зробила ще кілька кроків й, коли відстань між нами зменшилася, простягнула руку, але чоловік одразу ж склав руки позаду себе.

— Як ти себе почуваєш? — люб’язно запитав.

Я кивнула,  посміхнувшись. Відповіла, що зі мною все добре.

Якась невидима сила тягнула мене до незнайомого чоловіка.

Я заворожено стояла й поглядом втупившись у нього, посміхалася, як дурепа. Зрештою, перевівши погляд на батька, чекала його реакції.

— Вікторе, ти добре виховав нефіліма, — спокійно сказав чоловік.

Тато лише кивнув.

— Однак прийде час, і вона повинна сама знайти свою життєву дорогу, — раптом суровим тоном продовжив говорити.

— Але... я не можу її покинути! — піднявши голову, мовив батько.

— Зможеш! — грізно сказав незнайомець.

Я не розуміла, що відбувалося. Внутрішнє відчуття говорило, що я повинна втрутитися, але велич цього чоловіка стримувала пориви.

— Дитино, підійди! — лагідно мовив чоловік.

Я повільно підійшла до батька та чомусь стала попереду нього. Помітила на обличчі незнайомця легку посмішку.

— Михаїл сказав, що у вас сильний зв’язок! Але Вікторе, що буде з нефілімом, — незнайомець перевів на мене погляд, потім замовк поглянув на батька та продовжив говорити: — якщо з тобою щось трапиться? Чи зможе вона контролювати свої сили та не перейти на іншу сторону?

— Так, почекайте! — я виставила руки попереду й почула, як батько тяжко зітхнув. — По-перше, Віктор дійсно виховав мене добре, і я розумію свою силу та знаю, якою вона може бути руйнівною, по-друге, я не одна... така.

Незнайомець нахмурився.

— Я знаю, що ти зустрілася з ним. Шокутар зміг пробитися у ваші сновидіння. Коли ти, захищаючи Віктора, активувала руну, не лише ми відчули твою силу, але й Натан та вищі демони також!

Я не зрозуміла, хто це «ми»? Про кого йшла мова? Але разом із цим я дізналася ім'я другого нефіліма.

— «Натан» — подумки сказала й відчула, як по тілу пройшлося тепло.

Я схилила голову й, відступивши, стала поряд з батьком. Мигцем поглядала на незнайомця. Руна ще сильніше почала пульсувати. У думки увірвалося ім'я: «Рафаїл!». Я застогнала та схопившись за голову, заплющила очі.

«Рафаїл»

— Алегро, що з тобою?

Тато підхопив мене за плечі.

— Не хвилюйся, Вікторе! Я лише сказав їй своє ім'я!