Розділ 13

Натан

Я не хотів зациклюватися на розповідях Анни та Михаїла, але разом із цим розумів, що від правди нікуди не подінуся!

Раніше навіть уявити не міг, що так швидко можу змінитися, ще й за такий короткий час переосмислити свою буденність!

Одна частина душі противилася будь-яким змінам, але інша хотіла виправити помилки, як би не важко було говорити, помилки моїх батьків, тим паче, що тепер поряд зі мною найпрекрасніша дівчина, яку я повинен захищати!

Я вийшов з порталу біля озера на околиці міста Брашов, недалеко від поселення ромів. Відчував, що саме тут знайду Алегро, і не помилився.

Дівчина сиділа на великому камені в циганській сукні, а з її розплетеним волоссям бавився вітер. Присівши поряд, легко доторкнувся до волосся дівчини. Вона відразу зреагувала на мій прихід та дотик.

Дивлячись у великі блакитні очі Алегро, продовжував гладити її. Вона не відводила також погляду й, потягнувшись до мене, поклала свою голову мені на плече.

Я здивувався такому неочікуваному, але разом із цим приємному пориву з її боку.

— Тут неймовірно спокійно та тихо, — повернувшись, пошепки сказала. — Прозоре, нерухоме озеро оповите прохолодою посеред густих дібров, які немов нашіптують якусь важливу таємницю, — мрійливо додала.

Відчуваючи серцебиття Алегро, подушечками пальців легко провів по спині й, зафіксувавши руку на талії, стиснув її. Алегро сіпнулася, намагаючись відсторонитися, ковзнула з каменю та сідницями шльопнулася на землю.

Я не втримав сміх. Вставши, присів поряд з нею. Алегро стримувала усмішку, і зрештою, за мить  підтримала мій сміх.

— Вибач, це було так по-дитячому, — закрила долонями обличчя та продовжила гиготіти.

— Так, погоджуюся з твоїми словами, — прошепотів на вухо. — А зараз буде зовсім не по-дитячому.

Я схопив дівчину на руки. Вона встигла лише ахнути та схопитись за шию, як я стрімко побіг, і разом з нею шубовснувся в прохолодну воду.

— Натане, — продовжуючи сміятися, набрала в долоні воду та плюхнувши мені в обличчя, намагалася відпливти.

Підпливши до дівчини, зловив її руку й, потягнувши до себе, міцно обійняв за талію та притиснув її тендітне тіло до свого.

— На-тане... — розгубилася.

Ніжно провівши рукою по мокрому заплутаному волоссю й забравши кілька прядок з обличчя, нахилився та поцілував її в шию.

Тіло дівчини відразу ж покрилося сиротами, а пульс почастішав.

— Мене лякає наш зв’язок, — взявшись за мої плечі, тихо сказала. — Але й водночас ти притягуєш, ніби магніт, і з кожним разом мені все важче боротися зі своїми поривами. Я також повинна думати, як знайти батька, адже Атарі сказали, що він зник, а замість цього в думках лише ти.

В її голосі був сум та тривоги, ніжність та відданість Атарі, який її виховав.

Я не знав такого почуття, як відданість, адже в мене не було батьків, навіть тих людей, які б могли замінити їх, тому... красномовно промовчав.

Алегро, мабуть, відчула мої емоції. Тому, відсторонившись, почала пливти до берега.

Умивши обличчя холодною водою, глибоко вдихнув, потім видихнув і коли зібрався вийти з озера та піти слідом за Алегро, заспокоїти й запропонувати допомогу, застиг на місці. Адже голос темряви знову почав нашіптувати, що я не повинен ділити її ні з ким, навіть із названим батьком. Дівчина повинна належати тільки мені!

Відчув, як руна на грудях почала пульсувати та нещадно пекти.

Скривившись від болю та підстрибнувши, розправив крила й приземлився навпроти Алегро.

Вода стікала по її тілу, сукня прилипла, а в очах віддзеркалювалось лише розчарування.

— Натане, краще відійди! Я не можу розірватися між почуттями до тебе та любов’ю до батька! Я бачила, як ти байдуже зреагував! Я відчула... твої негативні емоції, які були спрямовані на мої слова! — підвищила голос і, зробивши крок убік, не змогла мене обійти.

Я різко схопив її за талію й, озирнувшись по сторонах, злетів у небо. Дівчина зойкнула.

— Натане, негайно опусти мене на землю! — сіпнулася. — А то я сама...

Обвивши руками та крилами тіло Алегро, таким чином не даючи змоги їй втекти, застиг над землею.

— У тебе зламане крило, — перебив, — тому ти нікуди не подінешся з моїх обіймів!

Алегро мигцем зиркнула на мене та фиркнувши, відвернулася.

Помітивши на березі озера людей, я застосував свою силу й, вперше разом з дівчиною ставши невидимим, піднявся вище в небо.

Ми пролетіли порослі лісом гори, похмурі готичні церкви й неприступні замки з потертою черепицею, які затиснуті горами у вузьких долинах, та вузькі вулички Брашова.

Спустившись на землю в лісі та приховавши крила, ми стали видимими, але я все одно продовжував обіймати Алегро. Вона оглянулася та важко зітхнула.

— Для мене дуже важливо знайти батька, — тихо сказала й опустила голову.