Натан

Розділ 16

Алегро

Падаю у прірву! Кричу! Роздираю тіло, щоб дібратися до серця та вирвати його, адже більше не хочу нічого відчувати!

Прокинулася від власного крику. Тіло ніби горіло вогнем. Задихалась від емоцій та пережитого стресу. Закрила обличчя долонями й заплакала. Я хотіла бути хороброю, однак, не змогла. Натан пожертвував собою, щоб ми могли врятуватися. Останнє, що пам’ятаю: його очі, усмішку на вустах і три слова: «Я тебе кохаю», а потім світло, яке спопелило демонів та суцільна темрява, яка й забрала Натана.

Раніше ніколи не задумувалася над своїм існуванням та призначенням. Раніше я не знала про таке почуття, як кохання! А зараз ставила собі питання: навіщо? Навіщо я зустріла Натана, покохала й потім так швидко втратила? У голові роїлися різні думки, які не давали мені спокою, але найголовніше, що я відчула не лише серцем та душею, але й кожною клітиною тіла, що таке дійсно біль та страждання.

У кімнату зайшов батько, присів на край ліжка та міцно обійняв. Притулилася до нього, адже хотіла відчути захист, але не могла заспокоїтися й розуміла, що від власних думок та болю мені не втекти.

— Тату, мені так паршиво! — заплакала в його сорочку. — Я не хотіла, щоб все так трапилось!

Батько легко погладив коротке волосся й, поцілувавши у маківку, відсторонився та взяв моє заплакане обличчя в долоні.

— Алегро, ми все виправимо... разом!

Кивнула, намагаючись повірити його словам, але не змогла. Натан також обіцяв, що все буде добре, і де він зараз? Зникнув у безодні!

***

Минув місяць, ми переїхали у місто Лейк-Чарлз в окрузі Калкасьє, штату Луїзіана. Упродовж цього клятого місяця, я прохала Рафаїла про допомогу, молилася йому, але він не відгукнувся.

Протягом цього місяця я зненавиділа себе та весь світ, і єдиним, хто міг мене зупинити від власного гніву був батько, який не дав упасти в темряву на яву. Я хотіла заховатися у коконі свого болю, але батько не давав мені спуску й кожного ранку я тренувалася з ним, таким чином намагалася виплеснути свій негатив, гнів та біль.

Одного осіннього ранку, коли атарівські клинки зійшлися у бою, і їхній дзвін сколихнув землю, біля будинку неочікувано з'явився портал. Я опустила клинок та поглянула на батька. Він лише знизав плечима та став попереду. З порталу вийшла Анна. Я ахнула та, кинувши на землю клинок, побігла до неї й міцно обійняла.

— Моя люба дівчинко, — поцілувавши у скроню, промовила.

— Привіт, Анно! — підійшовши до нас, сказав Віктор.

Я оглянула жінку й всміхнулася, утім, помітила, як батько похмуро дивився на Анну. Я не знала їхньої спільної історії, але впевнена, що вона є. Тому, набравшись сміливості, нарешті запитала їх. Правда здивувала мене настільки, що я ходила по вітальні із кутка в куток склавши руки по боках, опустила голову та істерично засміялася. Мій сміх Віктор сприйняв з тривогою.

— Я не можу повірити, що ви колись були подружжям!

Анна лише знизала плечима та мигцем поглянула на Віктора.

— Були! — знервовано сказав батько та поспішив вийти з вітальні.

— Коли я була спіймана Атарі з немовлям на руках, Віктор повинен був відмовитися від мене, але не зробив цього, — пошепки сказала. — Своєю відмовою він накликав гнів Атарі, але втрутився архангел Рафаїл, і батько залишився служити.

— Тобто, офіційно ви ще й досі... подружжя? — присівши поряд, запитала.

— Офіційно — так! Хоча й мене виправдали, але я впевнена, що Віктор не пробачить мені... ніколи! — понуро відповіла Анна.

— Не говори так, — взяла жінку за руку, — йому потрібний час. Життя таке мінливе, а коли ти живеш із безсмертям, то відчуваєш увесь тягар цього клятого світу...

Я не договорила. Сльози потекли по щоках і, не тримаючи емоції, розповіла Анні про всі події та Натана.

Так ми й просиділи у вітальні в обіймах одна одної та зі сльозами на щоках.

***

Озирнулася по сторонах. Лише одна темрява та пронизливі крики. У далечині з'явився промінь світла, пішла до нього, повільно, крок за кроком.

Відчувала, як серце гупало в грудній клітці, долоні пітніли, а від задухи ставало важко дихати. Коли очі звикли до темряви й крик з кожним разом становився приглушеним, зупинилася та не наважилася іти далі, адже попереду побачила силует. Він стрімко наближався, а я стояла ніби вкопана та не могла зробити кроку, а тим часом інтуїція кричала: «Тікай»!

Я не втекла, адже серце відгукнулося на силует, який став навпроти мене.

— На-тане, — прошепотіла та потягнулася до нього, але в цю ж хвилину він боляче стиснув руку й чорні очиська темряви подивилися на мене.

— Не вірно, — глузливо відповів та потягнув до себе.

Не встигла навіть зрозуміти, що відбулося, як ми опинилися в лісі. Я відскочила убік і, важко дихаючи, оглянулася. Це було те саме місце, де ми вдруге зустрілися з Натаном, а саме у клітці демона сну Шокутара.

— Ваш зв’язок дійсно сильний, якщо я зміг пробитися у твій сон, — ходячи навколо мене, сказав... Натан. — Він так опирався, намагався завадити нашій зустріч, але, — розвів руками, — ми все одно зустрілися!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше