Епілог: Частина перша

Румунія. Брашов

Натан

Ми вийшли з порталу біля озера, на околиці міста Брашов. У темряві зірки, які відбивалися у водах озера, ніби запрошували у свої тенета. Мені знайоме було це місце, але плутаючись у думках, не зміг пригадати, чому саме воно було таким особливим... для мене! Дівчина важко зітхнула та, скинувши мої руки зі своєї талії, відійшла.

— Просто супер! — розвела руками.

Відчуваючи її пригнічений стан, хотів заспокоїти, але тупцюючись на місці, так і не наважився підійти.

— Натане, навіщо ти скерував портал сюди? — фиркнула.

Я округлив очі. Вона зараз серйозно?

— Я не розумію, про що ти! — насупився.

Вона захитала головою.

— Не лише тобі тяжко, Натане! — пильно дивлячись у вічі, сказала. — Ти мене не пам’ятаєш, проте, я все чудово пам’ятаю! І скажи мені: кому із нас тяжче? — обійнявши себе руками, схилила голову набік.

Повний місяць освітив її тендітну постать. Вона була такою вразливою та бажаною. Душа рвалася до неї, серце вистрибувало з грудей та влаштувало карнавал. Алегро чекала відповіді, утім, я не знав, що сказати. Зрештою мовчання почало нагнітати. Зробив кілька кроків, але вона виставила руки вперед і, стоячи біля води, посковзнулася та впала. Я не втримав сміху й, споглядаючи на мокрою дівчиною, підійшов до водойми.

— Давай руку, я допоможу, — простягнувши долоню.

Дівчина сама піднялася на ноги та піднявши голову, легко всміхнулася. Оглянувши її з голови до ніг, зробив ще один крок і проґавив момент, коли вона різко схопила мене за руку, та з усієї сили жбурнула в озеро. Випливши на поверхню, зробив кілька кроків та скинувши мокрий жакет, кинув його на землю. Вона продовжувала стояти по коліна у воді та дивлячись на мене, почала сміятися. Її дзвінкий сміх порушив тишу, але вже через кілька секунд перестала сміятися й знову виставила попереду руку зі словами:

— Не смій!

Але було вже пізно. Взявши дівчину на руки та пройшовши кілька кроків, занурився під воду разом з нею. Вона міцно трималася за шию й, коли випірнули, почала швидко кліпати.

— Ти вирішив мене втопити? — закричала та всім тілом притулилася.

Дивлячись на Алегро було відчуття, що цей момент був призначений лише для нас і, навіть попри те, що я не пам’ятав її, утім, від одного розуміння, що між нами стоїть Брагнус, і так просто його не викурити з моєї свідомості, стало бридко, в першу чергу від самого себе.

— Я не хочу завдавати тобі болю, — обійнявши за спину та занурившись обличчям в її шию, тихо сказав.

— Дякую, я також більше не хочу страждати, — відсторонився й навіть у світлі зірок побачив, як на її очах забриніли сльози. — Я хотіла врятувати тебе від маніпуляцій Брагнуса, я це зробила, але не можу врятувати тебе... від самого себе! Я готова боротися з легіоном демонів. Готова була піти проти сина Люцифера, але я не можу піти проти тебе та твоїх думок! Вибач.

Вона, поцілувавши у щоку, відсахнулася та миттєво піднявшись у нічне небо, зникла в ньому. Я продовжив стояти, як йолоп, в озері, та думати над її словами та своїми почуттями.

Вийшовши з води, я не розумів, що робити й куди далі йти.

Повільно дійшовши до табору ромів, зупинився. І тут мене зустріла одна тиша. Схилив голову, як побитий пес, відкрив портал, але з тіні вийшов Тагарі.

— Натане! — вигукнув. — Знову ти змушуєш старика чекати на тебе! Ходімо!

Не очікував побачити старого друга, але все одно поплентався слідом за ним. Тагарі розвів багаття.

— Табір переїхав в Іспанію. Ми знайшли там затишне місце, — тихо сказав чоловік.
  — А у тебе було видіння про мій прихід? — примружив погляд та повернувся до чоловіка.

— Так! — кивнув та діставши з кишені ключі, віддав їх мені. — Можеш користуватися моїм будинком скільки заманеться. Їжу та одяг я залишив тобі, але сподіваюсь, що ти надовго не залишишся тут.

— Тагарі, я втратив крила, спогади, моя свідомість була під контролем сина Люцифера, Брагнуса. Навіть і досі я чую його тихий шепіт у своїй голові, але також розумію, що втратив набагато більше...

— Тобі не потрібні спогади, щоб кохати! — різко перебив Тагарі. — Твоя душа довго чекала Алегро й знає її без будь-яких спогадів! Але, якщо ти сам обираєш вічність жити у полоні та страху, то відпусти її назавжди!

Чоловік схилив голову та пильно поглянув. Його темно-карі очі сканували мене й ніби добиралися до душі.

— Почуття кохання сильніше будь-яких маніпуляцій, але лише тобі обирати: продовжувати страждати у владі Брагнуса, чи знайти вихід із темряви!

До світанку ми сиділи біля вогнища й, коли на небосхилі з'явилися перші промені, Тагарі попрохав відкрити портал, і наостанок сказав:

— Наші дороги розходяться. Бережи себе, друже.

Чоловік поплескав по-плечу та зник у порталі.

Видихнувши, підняв голову до неба й відчув, як сльози котяться по щоках, але найцікавіше, що це були не мої сльози та відчуття, це був біль та страждання Алегро.