Навчіть мене жити

Вступ

     Якби який подорожній забрів того дня на Миколаївську кручу, то уздрів би на самому краєчку урвища самотню чоловічу постать у вибіленому полотняному одязі та ще й зі старовинним брилем на голові. А якби той мандрівник був родом з якогось із навколишніх сіл, то з острахом упізнав би місцевого ворожбита-характерника, якого боялися зачіпати навіть всемогутні органи НКВС. Старий козак пильно вдивлявся в дніпрові хвилі. Його тонкі сухі вуста щось беззвучно шепотіли. Сторонньому свідкові здалося б, що дідуган хоче щось розгледіти підсліпуватими очима на протилежному березі. Він і справді придивлявся, але не зором. Частина його «я» безтілесно мандрувала дуже далеко від дому, аж на іншому кінці світу. Те, що йому відкривалося, не дуже подобалося козакові. Він насуплював брови, але продовжував спостерігати.

***

     Сизуваті хвилі набігали на безлюдний берег, втрачаючи силу на широкому кам’янистому пляжі. Звично шурхотіла галька, перекочуючись з місця на місце. Тропічний ліс підходив тут майже до краю води. В затишних закутках узбережжя, де не діставав прибій, він перетворювався на густі мангрові зарості. В цій місцевості рослини завжди боролися за кожен вільний шматочок суші, та не скрізь їм це вдавалося. Часто хаотичне нагромадження велетенських скель панувало над деревами. От і на цій частині узбережжя дике й слизьке від водоростей каміння простяглося далеко в море.

     Низьке небо, вкрите хмарами, розітнула гілляста блискавка. Навздогін, як завжди спізнюючись, невдоволено пробуркотів грім. Важкі краплини дощу зашерхотіли по широкому листю, перетворюючи похмурий день на зовсім нестерпний. Здавалося, в цій забутій усіма богами місцині ніколи нічого не зміниться. Та, на жаль...

     Ніби передражнюючи грім, звіддаля долинули грізний гуркіт артилерійської канонади, вибухи бомб та інші звуки, що, зазвичай, супроводжують жорстокі битви людей. Незабаром відлуння великої війни докотилося і до цього глухого кутка. В шелест дощу вплівся якийсь незрозумілий шум, що поступово наближався. Хтось, похапцем ламаючи гілки, продирався крізь хащі. Розриваючи плетиво ліан, на волю вихопилася брудна, заюшена кров’ю рука. Мить – і на відкриту місцину із заростей ледве виплуталося троє вкрай знесилених чоловіків. Двоє молодиків, схожих один на одного як дві краплі води, з останніх сил тягли на собі непритомного старого. Вони тримали його так дбайливо, що, здавалося, ріднішої їм людини  не існує на світі.

     Дощ байдуже змивав кров, що виступала крізь розпанаханий чимось гострим одяг. Мабуть, втікачі були дуже заклопотані втечею, бо не мали ні одної вільної хвилинки, щоб перев’язати рани. Один з юнаків пильно оглянув дикий берег, на якому вони опинилися. Намагаючись знайти хоч якийсь сховок від негоди, він досить швидко побачив те, що було потрібно. Мовчки вказав на знахідку товаришу. Той, мимохіть оцінивши її, погодився з вибором супутника:

     – Так, пересидимо дощ там. Учителю треба терміново обробити рани та й нам, братику, не завадить відпочити.

     Обережно підтримуючи дорогоцінну ношу, хлопці важко поплелися до нагромадження валунів. Знайшовши захист від негоди під одним з них, вони заходилися бинтувати рани вчителя, а потім уже як-небудь допомогли один одному. На щастя, серйозних поранень не виявилося, тож брати досить швидко змогли розправити тіла на твердому каменюччі. Від нелюдської втоми боліло все і хлопці цінували кожну мить відпочинку. Та зла війна не хотіла їх відпускати. Звуки канонади час від часу долинали і до їхнього тимчасового притулку. Під час одного близького вибуху, від якого здригнулися стіни схованки, вони чимдуж кинулися до старого, намагаючись прикрити його своїми тілами.

     Пройшло досить часу. В якусь мить повіки Учителя сіпнулися, і він, тихо застогнавши, прийшов до тями. Ворухнулись вуста – поранений старий намагався щось сказати. Нічого не почувши через гуркіт грому, брати нахилилися ближче до його обличчя.

     – Де ми? – прошепотів більш розбірливо Учитель.

     Хлопці похмуро перезирнулися, потім один з них відповів:

     – Схоже, ми єдині, хто зміг вискочити із пастки. Усі інші, мабуть, загинули, даючи нам змогу втекти. Зараз ми на узбережжі десь південніше Сейсина1.

     Старий повільно заплющив очі. Його рука поповзла по сріблястому ланцюжку, що висів на шиї. Хлопці уважно стежили за рухами Учителя і тільки зараз помітили – на ланцюжку нічого не має.

     – Де він?! – з жахом прохрипів старий, намагаючись з останніх сил підвестися.

     – Ми не… ми не знаємо, – заїкаючись від страху, прошепотіли брати.

   – Усе марно… Скільки втрачених сил і часу… Скільки смертей… А тепер буде ще більше… Це кінець… кінець усьому… – прошепотів поранений наставник і безсило відкинувся на камінь…

***

     – Тут ти не правий, дорогенький, – за тисячі кілометрів від місця подій поворухнувся, прийшовши до тями, старий характерник. – Навпаки, все тільки починається.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше