Глава 1

   Важкий дерев’яний меч-бокен з легким посвистом розтинав тепле літнє повітря. Тренувальні обладунки тихо поскрипували в такт швидким рухам. Хікару ще жодного разу не переживав такої суміші відчуттів внутрішнього заспокоєння, злагоди з самим собою та захоплення від життя. Хлопця наповнювала тиха світла радість від упевненості, що лишилося зовсім небагато часу до здійснення найзаповітнішої мрії. Незабаром останнє випробування. Хікару обов’язково стане одним з кращих випускників військової школи і виборе честь приєднатися до Вартових Долини. А поки разом з іншими учнями юнак старанно виконував щоденний комплекс вправ. Вихованці чітко й злагоджено відпрацьовували бойові навички, старанно готуючись до головного іспиту. Але він просто зобов’язаний перевершити всіх! Він повинен бути найкращим!

   Крадькома озирнувшись і продовжуючи автоматично повторювати давно засвоєні рухи, Хікару дозволив собі розслабитися і помріяти. Ось він блискуче проходить перевірку умінь і навичок. Потім продовжує опановувати вершини бойових мистецтв у Фортеці Вартових. Її непохитні бастіони вже багато століть служать надійним захистом від нападів гірських варварів. Величні башти видно навіть звідси, із затіненого віковими соснами двору кланової військової школи. Що буде далі, юнак не загадував, віддаючи всього себе досягненню цієї мети. Правда, ще жевріла слабка надія, що, можливо, там, у Фортеці, він знайде хоч якусь згадку про втрачених у ранньому дитинстві батьків.

     Хлопця, як і його однокашників, найбільше хвилювало питання, коли ж Старійшини призначать час іспиту. Почався серпень, а всі випускники минулих років випробовували силу і вміння тільки влітку. Кожен хлопчисько в селищі, ледве зіпʼявшись на ноги, вже мріяв про звитяжне життя Вартових. Будь-який з цих величних воїнів був взірцем чеснот, які тільки можливі у людини. Всі підлітки, незалежно від походження, мали право на навчання у військовій школі і на головний екзамен. Якщо ж вони з якоїсь причини його не складали, то все подальше життя вважали змарнованим. З таких хлопчаків виходили добрі ковалі, кравці, хлібороби, без яких життя в Клані було б неможливим. Але все це було не те. Їм залишалося тільки сподіватися, що їх сини, коли підростуть, зможуть здійснити мрію батьків.

   Замріявшись, Хікару ледве встиг сконцентруватися, щоб разом з усіма вчасно завершити останній елемент вправ. Гучно заволали десятники, які заходилися шикувати своїх підлеглих. Та сьогодні замість того, щоб відразу повертатися до казарм, усі лишилися стояти на місцях. Військові наставники відійшли в бік і, тихо перемовляючись, явно чогось чекали. Їхнє напруження поступово передавалося по шеренгах кандидатів у Вартові. Хікару теж крадькома озирнувся навколо, намагаючись побачити причину затримки. Серце на мить збилося з ритму – невже почалося?

     Легкий подих вечірнього вітерцю доніс до вихованців віддалений гомін. Поступово наближаючись, він переріс у гуркіт похідних барабанів і ревище бойових сурм. Учні нетерпляче заворушилися, обмінюючись багатозначними поглядами. Командирам навіть довелося грізно прикрикнути на особливо завзятих, щоб відновити порядок у строю.

     З-за кам'яної огорожі, обвитої червоним амарантусом, висунула багатолюдна процесія. Справжнісінький натовп односельців простував звивистою дорогою від Храму. Ця велична споруда височіла на півдорозі між Фортецею Вартових, збудованою предками високо в горах, і родючою долиною, що прихистила рідне селище Хікару. На чолі урочистої ходи повагом виступали старійшини та князь Міямото. Храмові служки бадьоро несли прапори, вимпели, значки найбільш заслужених родів, щосили дули в сурми і самовіддано гамселили в барабани. Для них це була рідкісна можливість відволіктися від важкої щоденної праці і трохи відпочити. Були присутні майже всі мешканці кланового поселення, не зайняті терміновими справами в цей важливий момент. До свята вони добре підготувалися й одяглися в найкраще вбрання.

     Ледве старійшини порівнялися з чіткими шеренгами учнів школи, як вмить стихли всі звуки. Веселі та радісні люди злагоджено повернулися до вихованців. Наперед вийшов, трохи кульгаючи на ліву ногу, князь Міямото. Отримана в давніх боях травма й досі давалася взнаки. Але ніхто ніколи не помічав ані каплі емоцій на завжди незворушному обличчі лідера клану. Учні на знак поваги дружно опустилися перед ним на коліно і схилили голови.

     – Підніміться, – промовив Міямото.

   Трохи помовчав, милуючись чіткими рядами вихованців і гадаючи, скільки цих шістнадцятирічних хлопчаків зможуть перебороти себе і майже на межі можливостей завоювати таке бажане для них звання Воїна-Вартового.

     – Отже, як ви вже здогадалися, настав час головного випробування. Цей іспит визначить, чи гідні ви долучитися до лав Вартових. Завдання будете виконувати в складі випадкових груп. Хто з ким піде – вирішить жереб. Кожен новоутворений підрозділ супроводжуватиме наставник-спостерігач. Він дасть вам завдання. І тільки він вирішить, впоралися ви з ним чи ні, та буде відстоювати свою думку перед радою старійшин. Комусь із вас поталанить швидше почати екзамен на зрілість, а хтось іще трохи потренується, чекаючи своєї черги. Перша група вирушить у подорож завтра вранці. Понеділок – чудовий день для початку нової справи.

     – Хоч би ми потрапили в цю першу групу, – намагаючись не розтискати губ, прошепотів Ючі, вірний друг Хікару. – Довго чекати буде так ­ нестерпно.

     У відповідь юнак тільки гмикнув. Звичайно ж, Ючі має рацію. Продовжувати тренуватися, поки інші здобувають омріяне звання, було б не дуже весело і зовсім не входило в плани Хікару. Тим часом за сигналом князя Міямото служки винесли і поставили перед шеренгою вихованців яскраво розфарбований дерев'яний короб, заповнений невеликими сувоями. Юні воїни, затамувавши подих, спостерігали за підготовкою. Як виявилося, на сувоях заздалегідь написали імена всіх кандидатів на звання Вартових. До короба підійшов один із ченців, що супроводжував процесію.