Глава 3

     Велике морське судно, вщент заповнене військовим спорядженням і людьми, невтомно розтинало водну гладь нічного моря. Дві доби, проведені в дорозі, промайнули для юних мандрівників непомітно, як одна година. За цей час вони трохи звикли до навколишнього світу. Хлопці уважно прислухалися до чужих розмов, спостерігали за людьми і вже не дивилися на все незвичне великими від подиву очима. Варто зауважити, що як вони не намагалися поводитися непомітно, виконуючи наказ учителя, повністю зробити це їм не вдалося. Як виявилося, офіцери, що готували їх до подорожі, трохи перестаралися зі спорядженням групи. Новенька форма і гвинтівки дивно виглядали серед натовпу погано озброєних і одягнених у домашній одяг новобранців. З питаннями до них ніхто не чіплявся, але хлопці не один раз ловили на собі допитливі й заздрісні погляди. Юнаки з подивом помітили кількох солдатів, озброєних звичними для вихованців Клану списами та луками. Хоча після розповіді сержанта Онукі зробили висновок, що вогнепальною зброєю озброєні абсолютно всі бійці імператорської армії.

      Після ворожого бомбардування порту чисельність групи вихованців трохи зменшилася. Не тому, що хтось був поранений чи вбитий. Просто троє учнів підійшли до Наставника і чесно зізналися, що не готові до подібного життя і не зможуть вирішувати завдання, які перед ними ставитиме доля. Їм було нестерпно соромно, але все ж вони змогли видавити із себе це пояснення. Анітрохи не здивувавшись, Іто швидко організував їм повернення додому. Напевно, все було підготовлено заздалегідь і не потребувало великих зусиль. Перед посадкою на корабель він виголосив перед учнями ще одну коротку промову:

     – Зазвичай я цього не роблю, але, зважаючи на останні події, ще раз пропоную добре подумати. Якщо хтось хоч трохи в собі сумнівається, краще нехай повертається додому. Тому що після переправи на материк назад дороги не буде до тих пір, поки не виконаєте завдання.

      Хлопці стояли, похмуро похиливши голови, але з шеренги ніхто не вийшов.

     – Що ж, тоді щасливої нам усім дороги, – кивнув Наставник.

     Нерозлучні друзі цієї ночі не спали. Хікару та Ючі тихенько пробралися до фальшборту і стояли там, вдивляючись у безмежний простір, що відкривався перед ними. Кожен думав про своє. Хікару намагався воскресити в пам'яті обличчя матері і, на превеликий жаль, ніяк не міг цього зробити. Хоча батька він пам'ятав добре, відразу впізнавши його на одній із фресок у залі Воїнів. Ючі ж просто перебирав у голові останні події, намагаючись визначитися, подобаються йому зміни в його до цього такому передбачуваному житті чи ні.

     Коли сержант знайшов їх і привів до групи, хлопці найбільше боялися, що їх відправлять додому. Раптом Іто вирішить що вони провалили завдання. Але похмурий Наставник не сказав жодного слова. Ймовірно, він був зайнятий важливішими справами. Далі все розвивалося настільки стрімко, що друзі не встигали дивуватися усім подіям, які звалилися їм на голову. Їхню групу швидко вивели із зони пожежі. Ось вони вже йдуть іншою частиною величезного порту, де стоять завантажені під зав'язку готові до відплиття кораблі. Новоспеченим воїнам ледве знайшлося місце на кормі одного з них. Перед посадкою, скориставшись відсутністю сержанта, Наставник попередив хлопців, що розповідати будь-яким незнайомим людям, хто вони і звідки, зовсім не обов'язково, а навпаки, навіть забороняється.

     Знервовані люди часто дивилися в небо в очікуванні наступної атаки ворожої авіації. Як з'ясувалося, вранці американці використали якусь нову жахливу зброю і стерли з лиця землі квітуче місто Хіросіму4. Всі боялися повторення цього кошмару й тут. На щастя, літаки супротивника більше не з'являлися. Кораблі безперешкодно вийшли із задимленого порту і подалися у відкрите море. Уже під час плавання хлопці дізналися про великі проблеми з формуванням цього конвою – останнього, який вдалось зібрати. Кораблі для нього шукали по всьому узбережжю країни. Багато одиниць вантажного транспорту давно лежали на морському дні, потоплені американськими літаками та підводними човнами. Така ж доля могла чекати й на них. Але ніхто навколо не панікував. З якоюсь фанатичною вірою в наперед визначену долю люди просто чекали закінчення рейсу.

     Поступово хлопці звикли до розміреного й нудного плавання. Ніхто не забороняв їм спілкуватися з іншими солдатами та моряками, чим вони й скористалися. Після обережних розпитувань і обміну отриманою інформацією перед ними поступово вимальовувалася картина світу, в який вони потрапили з тепличних умов рідного селища. Наставник не набридав їм своєю присутністю, відвідуючи лише зрідка. Сержанта теж поблизу не було. Тому хлопці, залишившись без нагляду, дозволяли собі посперечатися з приводу деяких авторитетних думок і навіть засумніватися в правильності Кланового вчення. Найбільш запеклі суперечки розгорілися, коли хлопці намагалися визначити, чому в Клані не дають ніяких знань про сучасне життя й навіщо їх так різко вкинули в це саме життя, не забезпечивши ні краплею інформації про те, що їх чекає. Посперечавшись, а потім спокійно все обговоривши, вони дійшли до висновку, який озвучив Кудо:

    – Швидше за все, це задумано теж як частина випробування, щоб перевірити, наскільки ми пристосовані до несподіваних ситуацій. Я чув, що так рибалки вчать своїх дітей плавати. Кидають раптово у воду і дивляться: якщо виплив – буде чоловіком, не зміг – туди йому й дорога. От і нас так кинули.

     – Є й інші причини, – озвався Наставник, з'явившись наче нізвідки й трохи скептично поглядаючи на збентежених хлопців. – Але і ваші думки не позбавлені раціонального зерна.

    Вихованці тривожно вдивлялися в обличчя учителя, намагаючись зрозуміти, хвалить він їх чи, навпаки, збирається вилаяти.