Глава 6

     – Шановний Цілителю, прокинься, – Усагі легенько доторкнувся до плеча Хікару.

     Упертий хлопець ніяк не хотів вважати себе рівнею товаришеві й величав його тільки так.

     – Що сталося? З’явилися поранені?

    – Ні, з цим усе гаразд. Справа в іншому. Здається, ми влипли. Така кількість дивовижних зцілень у нашому таборі не пройшла повз увагу ворога, – сумно відповів Усагі.

     Хікару не зрозумів, і той неохоче уточнив:

   – Тебе шукають. Дуже ретельно й послідовно. Звичайно, вони ще не знають, кого саме. Але усіх зцілених тобою, хто поводився не надто обережно і втратив пильність, забрали в особливий відділ на допит. Назад ще ніхто не повернувся.

    – Що ж робити? – розгубився Хікару. Він так захопився справою зцілення співвітчизників, що зовсім забув, де вони всі знаходяться.

    – Хто–небудь з них не витримає тортур і розповість катам усе, що вони бажають знати. Тоді ніхто не зможе передбачити, що вороги вирішать зробити. Вихід один – тікати, доки не пізно.

     – Куди тікати? І головне – як? – Хікару здивовано дивився на товариша.

   За час їхнього перебування в таборі для військовополонених огорожу укріпили кількома рядами колючого дроту й побудували сторожові вишки. Тепер непомітно звідси навіть миша не вислизне.

    – Є один варіант, – неохоче відповів Усагі. – Ти, напевно, теж помітив, як щодня охоронці відбирають здорових і сильних чоловіків і виводять з території табору? Нам вдалося дізнатися, куди їх направляють далі. Дорога в Сибір – ось що чекає наших воїнів. Кажуть, там вони працюватимуть на різних будівництвах і лісозаготівлях. А для нас це єдина можливість допомогти тобі вислизнути з пастки. Інакше рано чи пізно буде нам лихо…

     Цю розмову Хікару пригадував у переповненій людьми теплушці під ритмічний перестук коліс. Знову він вирушив невідомо куди. Запропонований Усагі спосіб спрацював на всі сто відсотків. Оскільки його шукали люди, які абсолютно не знали, хто він і як виглядає, обдурити їх було неважко. Хоча Хікару й фігурував у списках військовополонених, він скористався порадою нового товариша. Назвавшись ім'ям Усагі, юнак вирушив у Сибір в компанії інших невдах. Мабуть, так міг вчинити будь–хто. Просто, крім Хікару, це нікому не було потрібно.

     Дуже не хотілося розлучатися з новими друзями. Усагі, Художник… Чи зустрінуться вони ще коли–небудь – ніхто не знає. Про всяк випадок, без подробиць Хікару розповів їм, ким був насправді й де жив. Невідомо, як складеться далі життя. Може, хоч друзі якось передадуть Наставникам звістку про нього.

    Хікару посміхнувся від приємних спогадів. Усе–таки вони добряче попрацювали. У таборі практично не залишилося солдатів із серйозними травмами. Йому вдалося підлікувати всіх співвітчизників з більш–менш важкими пораненнями. Звістка про Цілителя передавалася з уст в уста під великим секретом. Дуже швидко з'явилося багато добровільних помічників. І, незважаючи на значну кількість посвячених у таємницю людей, їхню справу вдавалося тривалий час зберегти від розголосу. Це потім почали щось підозрювати, коли різко зменшилися черги поранених, що потребували допомоги військових лікарів. І даремно він думав погано про своїх співвітчизників. Вони були й залишилися хорошими воїнами  із залізною дисципліною навіть в умовах полону. Тільки завдяки їхній допомозі йому вдалося так багато зробити.

     Поки Хікару вдосконалював своє вміння зціляти, закінчилося літо. Погода стала погіршуватися. Вітер часто приганяв хмари, що проливалися холодним осіннім дощем. Дрібна мжичка увесь час на шляху до порту супроводжувала чергову партію полонених, в яку потрапив юнак. Як йому не хотілося, але все одно довелося витримати ще одну морську подорож. Правда, була вона досить спокійною і не дуже тривалою. Їх усіх заразом загнали в тісні, брудні баржі, якими й доправили на територію Радянського Союзу. Потім полонених швидко переправили з порту до залізничної станції, де вишикували перед вагонами, оточивши з усіх боків охороною із собаками. На невелике підвищення із кількох ящиків видерся якийсь офіцер і довго та нудно щось говорив. Перекладач ледве встигав перекладати його промову полоненим японцям, говорячи з жахливим акцентом. Його й так ледве розуміли та ще й дощ глушив частину слів. Єдине, що зрозумів хлопець, – вони всі військові злочинці й повинні старанною працею спокутувати провину перед радянською країною і її народом. Послушник уже замерз до кісток, коли нарешті їх почали вантажити у вагони. У теплушці теж було холодно, але хоч вода згори не лилася. І досить швидко стиснута з усіх боків дерев’яними стінками маса людей зігрілася від власного дихання.

    Потяг їхав довго, іноді простоюючи годинами на якихось глухих полустанках, іноді ледве–ледве рухаючись уперед. Практично всю дорогу супутники Хікару похмуро мовчали, лише іноді обмінювалися короткими фразами. Він теж не дуже прагнув до нових знайомств. Так уже траплялося, що з усіма людьми, які ставали йому близькими й дорогими серцю, рано чи пізно приходилося розлучатися. А це, виявляється, було дуже боляче. Тому нових товариських стосунків хлопцю не хотілося.

    У повнісінькому вагоні люди розмістилися, хто як міг. Сиділи на нарах і прямо на підлозі. Колишніх солдатів пригнічували думки про важку працю в чужій країні і повну невідомість попереду. Послушник почав уже жалкувати, що піддався на умовляння друзів. Хтозна, може, все було б добре й на старому місці. Але назад уже нічого не повернеш.