Навчіть мене жити

Глава 7

     Давно настала ніч, а Хікару ніяк не міг заснути, все  крутився на грубих неструганих дошках лежака. Він не міг зрозуміти, чим же в даній ситуації капітан зможе допомогти. Так, думаючи про своє невеселе життя, і незчувся, як заснув. Прокинувся він від того, що хтось обережно смикав його за рукав. Розплющив очі – в темряві майже нічого не видно, крім силуету, що схилився над ним. Один із підлеглих капітана, чомусь вони не називали Хікару своїх імен, жестом поманив хлопця за собою. Тихо й обережно, щоб нікого не розбудити, вони вийшли на вулицю. Хікару зіщулився від холоду. Хоч у бараку було й холодно, та все ж п’ять десятків людей могли за ніч хоч трохи зігріти його своїм диханням, а надворі лютував мороз.

     Диверсант сунув Хікару в руки невеликий вузлик:

    – Капітан наказав підгодувати тебе. Їсти тут. Нікому не розказувати. Завтра на роботу не виходь. Усі, кому потрібно, будуть знати, що ти захворів. Підеш у лазарет, відлежишся там.

     Хлопець похапцем, соромлячись своєї нестриманості, розмотав вузлик. Там була скибка чорного хліба, зовсім не такого, як їм видавали на пайок, пів цибулини і шматок чогось білого, масного на дотик й присипаного дрібною сіллю. Помітивши, як нерішуче зупинився хлопець, тримаючи в руках незнайому їжу, диверсант коротко пояснив:

    – Сало. Можна їсти. Добре вгамовує голод.

  Хікару обережно відкусив шматочок, повільно прожував, звикаючи до незвичного смаку. Та виголоджений організм не дав довго роздумувати. Вже через мить юнак похапцем ковтав, майже не пережовуючи, незнайому їжу. Дуже швидко Хікару все з’їв. Не витримавши, навіть пальці облизав.

   –Прополощи рота, щоб не було запаху, – розпорядився диверсант. – У лазареті відлежишся, відігрієшся. Приноситиму харчі три дні. Після цього будь готовий виконати своє завдання.

     У вухах ще лунали його слова, а сам він уже розчинився в темряві, наче й не стояв поруч.

   Все відбувалося так, як і сказав диверсант. Уранці Хікару пішов до бараку, який стояв осторонь і служив лазаретом. Правда, хлопець не знав, чи лікують там хоч кого–небудь. Похмурий фельдшер мовчки впустив хлопця в добре натоплене приміщення і рукою вказав на ліжко, де Хікару проведе три доби. Годували тут так само, як і в усьому таборі, але щоночі приходив диверсант і приносив зовсім іншу їжу. Де він її брав, хлопець не питав, бо все одно не скажуть. Уже на другий день відпочинку Хікару відчув приплив сил. Звичайно, до нормального стану було ще далеко, але і слабким він не почувався. Правда, від незвичної їжі бурчало в животі, та це була не найбільша проблема. Вже наприкінці дня він наважився зробити зусилля і з неймовірним полегшенням побачив, як між пальцями проскочила така жадана цілюща іскорка.

     На п’яту ніч прийшов уже знайомий диверсант і повів Хікару в приміщення для офіцерів, де юнак до цього ні разу не був. Офіцери в таборі жили окремо від рядового складу. Їх не ганяли на роботу та й пайок вони отримували більший і з кращих продуктів. Вони займалися муштрою солдатів, які якимось чином провинилися перед ними, а ще керували бригадами лісорубів, передаючи накази через унтер–офіцерів.

     Диверсант щось тихо прошепотів вартовому на вході в приміщення. Той зміряв Хікару настороженим поглядом, та все ж неохоче дав пройти. В помешканні офіцерів було чисто й добряче натоплено. Влаштоване воно було не так, як у простих рядових. Ті жили всім разом в одній великій кімнаті. Спали – хто на лежаках, хто долі на матрацах, набитих сухою хвоєю. Тут же все приміщення було розділене на відсіки перегородками, вхід в які закривали фіранки з тканини. Біля дальньої перегородки стояли на варті ще два сержанти. Туди й попрямував диверсант.

     Вартові перегородили вхід, але голос капітана Коное за занавіскою наказав їм пропустити прибулих. Хікару відхилив фіранку і зайшов всередину, а диверсант лишився біля охорони. Тут стояло справжнє ліжко, застелене вовняною ковдрою. Поверх ковдри лежав блідий незнайомець, що так і свердлив недовірливим поглядом Хікару. Поряд сидів солдат і дбайливо витирав піт з його чола. Під обмотану бинтом ногу поклали кілька складених ковдр. На перший погляд, цей чоловік нічим не відрізнявся від інших офіцерів, що зібралися тут. Проте дуже вже з великою пошаною всі ставилися до нього, щоб він був простим офіцером. Коное тут же підтвердив його здогадку.

     – Мій генерале, – шанобливо вклонився капітан. – Як я і обіцяв, сьогодні вас вилікують.

    – Що цей шмаркач зможе зробити таке, що не змогли радянські лікарі? – з натугою промовив генерал.

    Було видно, що йому дуже боляче і він тримається з останніх сил.

   – Зараз ви самі переконаєтесь, що я казав правду, – іще раз шанобливо вклонився Коное.

   Поступаючись місцем Хікару, він встиг прошепотіти йому на вухо:

   – Не підведи мене. Інакше…

    Що інакше – він не пояснив, та хлопцю й самому не хотілося знати. Він підійшов до ліжка, вклонився.

    – Потрібно зняти пов’язку.

    Солдат, який був ординарцем генерала, дуже обережно розмотав бинти. Капітан не уточнював, що в генерала був важкий відкритий перелом, і Хікару зараз спостерігав результат неналежної чи невчасної допомоги. Тільки–но зайшовши в приміщення, він відчув солодкуватий неприємний запах гнилі. А зараз бачив джерело запаху. Нога генерала була зламана в нижній частині гомілки і вражена гангреною майже до коліна. Юнак оглядав хвору ногу  генерала спокійно, без емоцій. У пересильному таборі чого він тільки не надивився і майже завжди міг впоратися з різними проблемами. Правда, тоді він не був такий знесилений. Що ж, пора починати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше