Навчіть мене жити

Глава 8

***

     Хікару лежав на розпеченій сонцем кам'яній плиті, страждаючи від жахливої спраги. Пекельна спека швидко висмоктувала вологу з тіла. Піт миттєво випаровувався, лишаючи сіль, що немилосердно роз'їдала шкіру. Хлопець спробував посунутися, шукаючи місце в затінку, але не зміг. Він, виявляється, був прикутий до каменя ланцюгом. Захотів розплющити очі й подивитися навколо, але відразу ж замружився. Яскраве світло сліпило очі. Від відчаю та безсилля хотілося вовком вити. Раптом відчув, як якась тінь набігла на обличчя. Обережно підвівши голову, в ореолі сонячних променів він побачив дівчину, яка приходила йому уві сні. Навіть у безвихідній ситуації не міг не замилуватися її неземною красою, як це робив щоразу, розглядаючи малюнок Художника. З цим маленьким клаптиком паперу юнак не розлучався ні на мить. Дівчина присіла поряд і обережно погладила його по щоці. Сьогодні вона не намагалася говорити, тільки дивилася з жалем і співчуттям. Хікару спробував сказати їй щось підбадьорливе, але пересохлі, потріскані від спеки губи навіть не поворухнулися. Очі незнайомки зволожилися. Велика сльоза скотилася з вій і впала прямо в уста хлопцю. Чомусь вона здалася йому не солоною, навпаки, нічого солодшого в житті він не знав. У погляді дівчини з'явилася якась приречена рішучість. Вона різко підвелася, вигукнула фразу незнайомою співучою мовою, підняла руки вгору і... перетворилася на водяний стовп, який упав на нього, накривши все тіло. Вода змила і пекельну спеку, і камінь, і ланцюги. Відчувши неймовірне полегшення, він провалився в непроглядну пітьму.

***

    Юнак прокинувся від незрозумілого шелесту. Трохи полежав із заплющеними очима, подумав, намагаючись зрозуміти, де він, хто він і взагалі, що з ним сталося. Тіло було якесь в’яле, стомлене, немов взагалі не його. Голову наповнив незрозумілий монотонний дзвін, що заважав зосередитися. Через хвилину з'явився проблиск – здається, його ім'я Хікару. Але це був єдиний спогад, що знайшовся в дзвінкій порожнечі. Більше не надумавши нічого путнього, він вирішив піднятися й пошукати джерело шуму, що його розбудило. Розплющивши очі,  побачив над собою рогату голову якогось страховидла. Швидше від несподіванки, ніж від страху, миттєво спрацювали вбиті у підсвідомість рефлекси, і хлопець відразу  завдав нищівного удару ворогу прямо межи очі... Ну, подумав, що завдав. М'язи зреагували напрочуд мляво й повільно, майже відмовляючись слухатися. Замість удару вийшов слабкий ляпас долонею, ніби муху хотів прибити. Проте подіяло. Чудовисько, скривджено мекнувши, відскочило вбік.

     – Не чіпай Олешка, – почув позаду старечий голос.

   Юнак засмикався, намагаючись встати, але в голові різко запаморочилося. Він був змушений трохи зачекати. Виникло відчуття незрозумілої роздвоєності. Тіло реагувало із запізненням, мов би сумніваючись, слухатися чи ні. Трохи полежав, приходячи до тями. Спробував піднятися знову. Друга спроба виявилась більш успішною. Обережно підвівшись, хлопець зрозумів, що сидить голяка на великому рівному камені, відполірованому до блиску чи то людьми, чи природою. Незважаючи на відсутність одягу, холодно не було. Валун бовванів посеред широкої, майже круглої лісової галявини, оточеної стіною дерев. Нарешті Хікару помітив і чоловіка, що заговорив з ним.

   Маленький, зморщений старий дід сидів навпочіпки біля каменя і палив люльку, з цікавістю роздивляючись юнака крізь тютюновий дим. Сиве волосся вибивалося з–під маленької хутряної шапочки і безладно спадало на плечі. Вовняна тілогрійка, незважаючи на теплу погоду, одягнена поверх короткого халата, прикривала худорляве тіло. На шиї висіла ціла низка намиста з монет, звіриних зубів та кігтів. Ще юнак розгледів там різноманітні фігурки, зліплені з глини, вирізані з дерева або кістки.

      – Що? – розгублено перепитав Хікару.

   – Олешка, кажу, мого не треба кривдити. Це він тебе знайшов. Виходить, тепер ти йому життям зобов'язаний.

     – Олешко? Хто це? – ніяк не міг второпати хлопець.

    – Це мій олень, він дуже розумний, – гордовито промовив старий, вказуючи трубкою у бік тварини, що почала меланхолійно жувати траву. – Ти повинен вибачитися перед ним за те, що вдарив його.

    – Вибачаюся, – розгублено пробелькотав юнак.

    – От і добре, вважай, що ви помирилися, – розплився в щербатій посмішці старий.

    – А де я? – трохи помовчавши, наважився запитати Хікару.

    – Де ти? – посмішка старого трохи зів'яла. – А сам як думаєш?

   Добряче напружившись, юнак спробував ще хоч щось згадати. Але, окрім імені, в голові нічого не з’явилося.

   – Я не знаю, – пробурмотів розгублено. – В голові туман… щось крутиться незрозуміле... не можу вловити....

    – Навіть і не старайся, – зітхнув старий. – Все одно не вийде.

    – Чому? – здивувався хлопець.

     Його співрозмовник знову зітхнув:

    – Гаразд, давай по порядку...

   – Почекайте, не поспішайте так, будь ласка, – попросив юнак. – Я не всі ваші слова встигаю зрозуміти.

     Йому тільки–но дійшло, що спілкуються вони, швидше за все, чужою, не рідною йому мовою. Тому що рідна повинна б звучати інакше. В очах старого з'явилася жалість.

    – Добре, постараюся говорити повільніше й розбірливіше. Значить, так. Навесні, коли ще й сніг не увесь зійшов у лісі, тебе майже мертвого знайшов Олешко.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше