Навчіть мене жити

Глава 9

     Молодий чоловік східної зовнішності, зручно вмостившись на лавці перед піччю, уважно спостерігав за вогнем. Язички полум'я весело перескакували з однієї дровиняки на іншу, утворюючи неповторний танок, що так заворожував погляд. Хлопцю навіть здалося, що колись дуже давно він сидів уже отак і милувався такою ж картиною. Але коли це було і де, як не намагався, згадати не міг.

    У покрите інеєм вікно злою хуртовиною стукала зима, що ніяк не хотіла втихомиритися цього року. За календарем уже майже настав квітень, а вона немов глузувала з людей: "Мій час ще не сплив. Весну вам доведеться чекати ще ой як довго".

     Грюкнули вхідні двері. До кімнати, весело перемовляючись, ввалилася ціла юрба парубків.

     – Привіт, Яшко. Не нудьгував тут без нас? Усе вогонь гіпнотизуєш? – засміявся найбідовіший з них. – Даремно ти з нами на вечорниці не пішов. Весело було! І, до речі, Катерина знову про тебе питалася.

    Під дружний регіт товаришів Яшко лише посміхнувся. Вже котрий рік артілі лісорубів замінювали йому сім'ю. Так вчасно втрутившись у долю студентів–практикантів, він, як і радив шаман Челобей, пішов працювати помічником до геологів. Та, помандрувавши з ними пару сезонів, хлопець зрозумів, що душа прагне чогось іншого, того, для чого була призначена. Ще б тільки вгадати, для чого.

   Микола Семенович не втратив з ним контакту і взяв над хлопцем негласне шефство. Він потурбувався, щоб Яшко почав навчатися у вечірній школі. А потім у планах був вступ до інституту на заочне відділення. Мовляв, нашій країні різні спеціалісти потрібні, а особливо з вищою освітою. Ну а на життя можна заробити і в лісгоспі. Лісорубні артілі завжди потребували нових кадрів. Там і робота на повітрі, і від міста не дуже далеко.

     Яшко послухав доброї поради і неабияк дивував учителів вечірньої школи своїми успіхами. Щодня відвідувати школу він не міг, тому навчався у вільний від роботи час, а іспити складав екстерном. За два роки майже повністю освоїв шкільну програму.

     Так і кочував меткий хлопчина по вирубках, а у вихідні гриз граніт науки, поки одного разу не зустрів у місті, прямо посеред вулиці, давнього знайомого Степана. Той, виявляється, після закінчення вишу вдосталь напрактикувався на широких просторах сибірської тайги і, отримавши направлення на роботу, збирався їхати в далеку Україну. Колись звідти вирушили підкорювати Сибір його батьки. З їхніх розповідей він зрозумів, що кращого місця на Землі неможливо знайти. Задоволений несподіваною зустріччю, Степан тут же став агітувати товариша поїхати з ним.

    – Уявляєш, я таки отримав направлення на роботу в Україну – батьківщину моїх предків. Скільки хорошого, теплого, доброго почув я від мами про неї. А тут така нагода самому подивитися. А якщо пощастить, то й залишитися там назавжди.

    – І що ж ти там робитимеш зі своєю професією? Сам же колись казав, що нерозвідані родовища корисних копалин лишилися тільки на неозорих просторах Сибіру? – скептично запитав Яшко.

    – Думаєш, геологи тільки корисні копалини шукають? – пхикнув Степан. – Ось слухай, я тобі все розкажу. Пішли тільки десь у парк присядемо, а то стоїмо тут на вулиці, як два телепні.

     Купивши по дорозі лимонаду та морозива, Яшко приготувався уважно слухати.

    – Споконвіків так склалося, що на півдні України гостро не вистачає питної води. Царській владі байдуже було до потреб простого населення. Так і стояли величезні степи пусткою, людина їх ніяк не використовувала. Тільки тоді, коли прийшла радянська влада, щось трохи почало змінюватися. Радянське керівництво добре знало, що потрібно людям для нормального життя. Раніше то не вистачало коштів, то війна завадила. От тільки зараз руки дійшли до цього грандіозного проекту. Коротше, в нижній течії Дніпра, це там така велика ріка протікає, біля міста Каховки збудують греблю і утвориться гігантське водосховище, від якого каналами будуть направляти воду в усі місця, де вона потрібна. Та ще й велику гідроелектростанцію збудують, щоб забезпечити дешевою електроенергією навколишні міста й села.

     – Все одно не зрозумів, до чого тут геологи?

   – От нетямущий, – з усмішкою похитав головою Степан. – Хоча що я кажу. Ти ж не вивчав спеціальних дисциплін і просто можеш не знати. Справа в тому, що перед будівництвом дно майбутнього водосховища потрібно ретельно дослідити на значну глибину. Раптом там такі породи, що не тримають воду і вся вона піде під землю, або десь слабкий берег і треба буде насипати дамбу, щоб утримати воду в певних межах. А якщо побудуємо греблю, а під нею розломи в земній корі? Гребля трісне і все піде нанівець. Та й ще багато чого треба буде робити. Ну то що? Їдеш зі мною? Там і для лісорубів роботи вистачить.

     Степан належав до тієї категорії людей, які самі вмить спалахували власними ідеями і вміли захопити ними інших. Під його словесним натиском Яшко і сам задумався, як було б добре поїхати в той благословенний край, що його товариш називав Україною. Тільки одна обставина зупиняла його – не хотілося ображати поспішним від’їздом старого професора, який душу вкладав у нового учня. Адже Микола Семенович, мабуть, мав якісь плани щодо нього. От і вирішив Яшко запитати, що він думає з цього приводу. Степан його повністю підтримав:

     – Аякже. Прямо зараз підемо до професора, я сам його і переконаю, що тобі краще буде поїхати зі мною.

     Яшко швидко погодився, і хлопці разом поспішили до університету, де можна було знайти Миколу Семеновича майже в будь–який час доби. Підходячи до корпусу геологічного факультету, вони помітили професора у вікні власного кабінету. Він стояв, глибоко задумавшись. Помітивши хлопців, професор стрепенувся і жваво замахав їм руками. Потім повернувся і дуже швидко для свого віку зник.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше