Навчіть мене жити

Глава 12

     Хікару ховався за старим вузлуватим деревом. Він уже досить довго стояв на узліссі, спостерігаючи за берегом невеликої річки. Там з передсвітанкового туману поступово проступали акуратні дерев’яні будиночки невеликого поселення. Саме тут хлопець і сподівався зустріти давнього знайомого – лісового шамана Челобея. От тільки якась незрозуміла тривога не давала зробити крок уперед і вийти на відкриту місцевість. А відчуттям своїм Хікару вже навчився довіряти. Тому й не поспішав, уважно вивчаючи все навколо.

     Нарешті він зрозумів, що йому увесь цей час не давало спокою – незрозуміла тиша в селищі. Добре, нехай вранці всі міцно сплять, хоча про мешканців села таке не дуже й скажеш. Але ж є тварини, собаки наприклад. Ці брати наші менші давно б його відчули і попередили господарів про гостя. Роздумуючи так, Хікару вирішив обережно пройтися по краю лісу. Йому закортіло подивитися на селище ще й з іншого боку. Безшумно пересуваючись від одного дерева до іншого, він докладав усіх зусиль, щоб цього разу потенційний супротивник його не помітив. Не пройшовши й сотні кроків, послушник зупинився. Ось і собачки знайшлися. Хтось стягнув мертвих тварин в одне місце та так і покинув. На трупах виднілися сліди ножових поранень і сильних ударів чимось важким.

      – Хто ж вас так? – тихо прошепотів юнак.

    У нього з'явилася недобра підозра про те, хто міг потурбувати мирний спокій загубленого в тайзі поселення.

     Між будинками промайнула якась тінь і відразу ж зникла, примусивши послушника миттєво припасти до землі. Та майже відразу він заспокоївся, побачивши, хто його налякав. Худий замурзаний хлопчисько років дванадцяти, щосили намагаючись бути непомітним, то повзком, то короткими перебіжками рухався в бік лісу. Хікару застиг, чекаючи, доки хлопчак наблизиться. Ось він зовсім поряд, уже порівнявся з першими деревами. Раптом йому назустріч з густих кущів вискочив високий і аж занадто худий чоловік у сірій тілогрійці. Не промовивши ні слова, він з усієї сили штурхонув утікача чоботом у бік. Малий крикнув від несподіванки і впав на землю, скрутившись калачиком.

    – Косий! Де ти, падло, подівся? – хриплим прокуреним голосом заволав тип у тілогрійці. – У тебе трохи щеня з–під носа не злиняло. Знову, наволоч така, до дівок підбираєшся?

   Хікару ще більше припав до землі. Чоло вкрилося липким потом. Незрозумілий чоловік стояв буквально за кілька кроків. А він, поки той не заявив про себе, навіть не підозрював, що тут хтось є. Хвала предкам, незнайомець начебто теж його не помітив. Із–за крайньої будівлі вискочив переляканий невисокий товстунець, на ходу протираючи заспані очі.

    – Так ти, сволото, дрих, а не на шухері стояв? – вишкірився той, що в тілогрійці. – Все, на сьогодні ти свою пайку проспав.

     Залишивши засмученого таким поворотом Косого, ватажок пішов в бік найбільшого будинку в поселенні.

     – Ну, Абрек, ну послухай. Вибач, це останній раз. Гадом буду, більше не повториться, – промимрив той йому навздогінці.- Від кого тут охоронятися, тайга навколо.

    Та, зрозумівши, що всі його потуги виправдатися ігноруються, замовк. Хікару чітко бачив, як на обличчі цього чоловіка відображається важка робота мозку. До нього нарешті дійшло, хто винен у його бідах, і очі спалахнули злістю. Брудно вилаявшись, він рушив до дитини. Послушник вирішив, що, мабуть, пора втрутитися. Косий підскочив до хлопця і заніс ногу для удару. Той увесь зіщулився в очікуванні жахливого болю.

     – Ти навіщо пацана кривдиш?

    Почувши зовсім поряд чужий голос, Косий так і завмер з безглуздо піднятою ногою. Потім різко відскочив, намагаючись швидко вихопити з кишені саморобний ніж.

     – Абрек!!! – заволав благим матом. – Атас!!! Мєнти!!!

    Ватажок, ще не дійшовши до найближчого будинку, хижо розвернувся, пригинаючись до землі. У руці, немов нізвідки, з'явився пістолет. З гуркотом відчинилися двері хати. Звідти на вулицю висипало ще п'ятеро давно неголених, одягнених хто-в-що чоловіків. Кожен тримав у руках яку–небудь зброю: чи заточку, чи металевого штиря. Один навіть стискав блідими пальцями старий дробовик, вилучений, очевидно, вже тут. Усі так і забігали очима по узліссю. Хікару бачив по їхніх аурах, що вони застигли, сумніваючись, що ж далі робити – тікати швидше в тайгу чи битися незрозуміло з ким. А ще, ледве вийшовши на відкрите місце, він відчув чийсь дуже недобрий погляд від найближчої сопки.

     Побачивши, що Хікару сам–один, ватажок розслабився і знову загорлав на свого подільника:

   – Косий, сука така! Ти у мене три дні пайку мимо рота пропускати будеш. Де ти, падло, мєнтів побачив? Ще один жовтопикий чмошник з лісу виліз, а ти тут паніку підняв. Чесних пацанів потурбував. – І, повернувшись до послушника, процідив крізь зуби: – Ей ти, чурка смердючий, ану швидко сюди підійшов.

    На новоспеченому характернику схрестилися важкі вивчаючі погляди супротивників, що повільно наближалися, беручи його в кільце. Хікару теж, якщо це можна так назвати, вивчав їх. Легко відгукнулися енергетичні канали, від надлишку енергії ледь завібрували основні чакри. Все, бій можна вважати виграним, хоч він ще й не починався.

     – Навіщо дитину кривдите? – повторив питання Хікару, повернувшись до ватажка.

    – А ти, дивлюся, борзий, – зі злістю примружився Абрек і скомандував своїм: – Ану, провчіть цього козла швиденько, тільки не замочіть. Раптом ще потрібний буде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше