Глава 13

     Такий довгожданий рідний острів поступово проявлявся темним громаддям на фоні нічного неба. Тільки чомусь замість очікуваної радості на душі ставало все тривожніше. Хікару стояв на носі рибальського човна і до болю в очах вдивлявся в пітьму. Тижнева подорож по морю його дуже морально виснажила. Увесь час у напруженні, майже не спав. Та ще й думки різні в голову лізуть. Глибоко в душі Хікару розумів, що він просто боїться нової зустрічі із земляками після стількох років розлуки.

     Господар човна обережно покликав послушника, бажаючи дізнатися, куди пливти далі. Поринувши у свої думки, він тільки знизав плечима. Та рибалка не відчепився від нього і, щось джеркочучи та допомагаючи собі жестами, спробував таки порозумітися з пасажиром. Нарешті йому вдалося розтормошити Хікару і сяк–так пояснити, що він хоче. Вказавши рукою в потрібний бік, хлопець знову занурився в роздуми.

***

     Після зустрічі з Челобеєм хлопець повернувся в село, щоб поповнити запас продуктів, і відразу ж почав збиратися в дорогу. Яків допитливо дивився на нього, але Хікару, виконуючи прохання шамана, про зустріч на кладовищі не сказав ані слова. Вдячні селяни готові були останнє віддати своєму рятівникові, та хлопець обмежився лише провізією. Це єдине, що йому зараз було дійсно потрібне. Попрощавшись з новими друзями, Хікару пішов у ліс, де його терпляче чекав шаман.

     Важка подорож по непрохідних нетрях у компанії з Челобеєм стала якщо не легкою прогулянкою по міському парку, то чимось точно схожим на неї. І гілки дерев ніби самі розступалися, і кущі тікали з дороги, і схили сопок здавалися не такими вже й крутими. Завжди знаходився мілкий брід у численних лісових річках. Навіть погода стояла гарна –  і не жарко, й не холодно, якраз те, що треба. І дощик згори не накрапав.

     Піднявшись на вершину чергової сопки, Челобей зупинився.

     – Усе, далі мені ходу немає. Там інші господарі розпоряджаються. Але ти хлопчик уже дорослий, сам упораєшся.

    Шаман попрощався з послушником на уявній лінії, що розмежовувала Китай з Радянським Союзом. При всьому бажанні дві величезні країни так і не змогли обладнати охоронну зону вздовж усього державного кордону. Траплялися настільки важкодоступні ділянки тайги, що до цього часу чекали свого першопрохідця. Ось такими місцями і вивів старий шаман Хікару до початку китайських володінь. Перед тим, як повернутися, він дав хлопцеві невеликий, але важкий мішечок, наповнений чимось розсипчастим:

     – Візьми, може, в дорозі знадобиться.

     – Що це?

    – Золото, – усміхнувся шаман. – Воно мені тут не потрібне. А раптом що – знаю кілька місць, де його хоч лопатою греби. Бери–бери, тобі, напевно, треба буде платити за що–небудь у чужих краях, а місцевих грошей ти не маєш. Тільки будь обережним, не показуй усіх запасів абикому. Люди різні трапляються. І навіть хорошій людині блиск золота може затьмарити розум. Дочекаєшся тоді удару в спину замість допомоги.

     – У мене є кілька золотих монет.

     – Я знаю. Твій учитель постарався підготувати тебе так, щоб ти викрутився з будь–якої ситуації під час подорожі. Але і мій подарунок не буде зайвим.

     Звичайно, ця прощальна розмова відбувалася вже після того, як Хікару знову отримав свій амулет. Сталося це, як і все, що так або інакше пов'язане з Челобеєм, казково й незрозуміло. Коли вони підійшли до заваленої печери, мішечок з амулетом  вже лежав на камені неподалік від входу.

    – Як це? – тільки й зміг спитати Хікару, витріщивши очі від здивування.

     Та шаман лише загадково мовчав, ховаючи посмішку в рідкій бороді.

    Довго ще Хікару озирався, намагаючись розгледіти на порослій лісом вершині дві фігури – шамана і його вірного друга оленя, що покірно супроводжував свого господаря в мандрах між світами.

     Характерник Остап, збираючи учня в довгу дорогу на батьківщину, розраховував на те, що й завжди: у будь–якій країні, за будь–яких правителів знайдуться відчайдушні хлопці, які бажають трохи підзаробити грошенят. І на півночі Кореї, незважаючи на тяжкий прес комуністичної ідеології, ще не повинна була згаснути комерційна жилка. Звичайно, Хікару дуже ризикував. Японців тут традиційно не любили, хоча з часів війни і тривалої окупації пройшло вже досить часу. Але все одно, порадившись з учителем, він вважав, що звідси буде значно простіше потрапити на японські острови, ніж із наглухо закритого з боку моря Радянського Союзу.

     Подорож китайською глибинкою проходила спокійно і одноманітно. Йшов хлопчина здебільшого вночі, добре орієнтуючись на незнайомій місцевості завдяки характерницьким вмінням. А спав удень, завжди знаходячи затишну безлюдну місцину. Випадкових перехожих він відчував заздалегідь і намагався обійти їх подалі. Якщо ж це не вдавалося – відводив їм очі, як навчив старий козак. Хікару поки що навіть не уявляв, як він знайде судно, щоб переправитися на рідний острів, і як домовлятиметься з перевізниками, не знаючи місцевої говірки. Помізкувавши, хлопець вирішив використати універсальний спосіб, який багатьом допомагав, – вирішувати проблеми в міру їх виникнення.

    Особливо не роздумуючи, хлопець вирушив до знайомого селища рибалок і контрабандистів. Там його полонили радянські військові. І звідти почалася його особиста одіссея по просторах величезної радянської країни. Не дуже приємним сюрпризом було те, що Хікару довелося долати ще й прикордонну смугу між Китаєм і Кореєю. Незважаючи на всі свої нові й старі вміння, зробити це було досить важко. Але, так чи інакше, він наближався до бажаної мети.