Глава 14

    Хікару примостився в глибокій тіні Тенсю, головної башти фортеці. Її ще називають Захисницею Небес, так як вона є ключовим елементом оборони. Хлопець уже досить довго тинявся по фортечному муру, що за свою історію не один раз ставав нездоланною перепоною для диких орд демонів. Зараз Хікару робив відразу дві справи. Він задовольняв свою цікавість, обережно роздивляючись заборонену долину, яка починалася відразу за стіною. А ще він чекав, поки знайдуть у фортечних лабіринтах Ючі і попросять піднятися на стіну, де його чекає сюрприз. Схоже, Ючі та брати Сасакі знову стануть повноправними членами Клану. Повернення Хікару, останнього з послушників, та ще й разом із амулетом, має реабілітувати і його товаришів–невдах.

     Коли нічна варта збіглася на крик Таро і дізналася про його причину, Хікару мало не на руках занесли до головної зали фортеці, де вже чекали поспішно підняті з ліжок Старійшини та Князь Міямото. Там при чималому натовпі людей, стоячи на колінах перед найповажнішими людьми Клану, Хікару дуже стисло розповів про свої пригоди й урочисто вручив амулет Князеві. Надзвичайно схвильовані Старійшини навіть не стали розпитувати про всі подробиці. Вони відразу зникли з амулетом у таємничих глибинах фортеці, дозволивши Хікару поки що займатися своїми справами. Скориставшись можливістю, хлопець відразу почав видивлятися в натовпі Ючі, але чомусь не побачив товариша. Брати Сасакі пояснили, що таким, як Ючі, заборонено доступ у військову зону фортеці, так що його треба шукати десь у господарській частині. Але там такі хащі, що краще хай Хікару десь почекає, поки брати з добровільними помічниками будуть прочісувати склади, зерносховища та сараї. Хікару погодився і попросив відвести його на головну стіну. Все ж десь глибоко в душі він лишився звичайним хлопчиськом. Йому дуже хотілося хоч одним оком подивитися на легендарну долину, права охороняти яку добивалися багато поколінь його предків.

     Хлопець погладив шершавий камінь, який за свій вік, мабуть, чого тільки не надивився. Після того, як Хікару досить добре оволодів російською мовою, увесь вільний час він проводив в інститутському читальному залі, куди його привів професор. Хлопчина жадібно поглинав книги, відкладаючи в голові багато найрізноманітнішої інформації. Одного разу йому дісталася книга з історії фортифікації. Вона сподобалася хлопцю, бо там було багато малюнків та схем, а з великими об’ємами друкованого тексту все ж було важко працювати. Так от, якщо вірити написаному в тій книзі й тому, що Хікару встиг уночі роздивитися, фортеця Клану була гармонійним поєднанням досягнень найрізноманітніших народів та епох. Майстри–будівничі Клану для посилення захисту фортеці разом зі своїми здобутками використовували і будь–яке раціональне зерно, придумане в інших країнах.

    Хікару вдивлявся в пітьму, прагнучи розгледіти одвічного ворога. Вдалині, на межі освітленої території, зрідка мелькали невиразні тіні, чувся мерзенний регіт, гучне шипіння, незрозуміле гарчання. Пекло само прийшло на землю, не чекаючи Судного дня. І тільки жменька воїнів Клану стояла на його шляху, ще сподіваючись на диво, яке допоможе захистити себе і людство від жахливої трагедії. Послушник уже знав, що після швидкоплинного кривавого бою в Храмі Старійшини вирішили забрати звідти священні реліквії і знищити вихід, що веде у світ повз Фортецю. Древні будівельники передбачили таку можливість, імовірно, знаючи трохи більше за своїх нащадків. Варто було в одному місці біля центрального виходу вибити підпори, і коридор по всій довжині поховало під товщею величезних скель. Потім усі без винятку члени Клану, як кажуть, і старі, й малі, перейшли у Фортецю, маючи твердий намір захищати її до останнього.

    По всій довжині фортечного муру густо стояли підставки з факелами, які своїм світлом хоч трохи розганяли густу пітьму. Вартові пильно вдивлялася в темряву, в будь–який момент готові вступити в бій і відбити черговий напад ворога. Але сьогодні демони не поспішали підходити до освітленої території. І Хікару не вдавалося поки що задовольнити свою цікавість. Тоді, згадавши повчання характерника Остапа, послушник спробував дотягнутися подумки до ворога, намагаючись упізнати його задуми. Але чи наука українських козаків не працювала на чужій землі, чи Хікару був ще недостатньо досвідченим, але в нього нічого не вийшло – увесь час натикався на глуху  стіну, що оточувала долину.

***

     Коли Хікару удостоївся аудієнції Князя і ради Старійшин, він, не стримавшись, запитав, чому вони прямо не звернуться по допомогу до Імператора. Адже капітан Коное, через якого група провалила місію, між іншим, згадував про давній зв'язок Клану з верховною владою країни. Послушникові неохоче пояснили, що відразу після початку кризи посланці були направлені до Імператора. Але так і не змогли пробитися крізь чергу чиновників рангом нижче. Їм просто не повірили.

– У сучасному суспільстві немає місця для древніх забобонів, – гордовито процідив один із чинуш, до якого вдалося потрапити на прийом. – Невблаганна хода науково–технічного прогресу розставить усе на свої місця.

***

    Роздуми Хікару припинили звуки незграбних кроків. До нього повільно й обережно наближалася людина, яка, мабуть, докладала значних зусиль навіть для того, щоб ходити по рівній поверхні, а тут довелося підійматися по крутих сходинках. Через хвилину на стіну піднявся одягнений у якесь брудне дрантя згорблений, принижений життям каліка. Хікару ледве впізнав у ньому свого кращого друга Ючі, колишнього жартівника і бешкетника, призвідника всіх їхніх дитячих пустощів. Ледве пересуваючи ноги, він спирався на саморобну милицю.

     Наблизившись, каліка підняв мокрі від сліз очі і поглянув на Хікару. На тій соціальній сходинці, де він опинився, було абсолютно неможливо першому звертатися до старших по рангу і положенню в Клані. Відкинувши всі умовності, Хікару кинувся до друга й міцно стиснув його в обіймах, немов боявся, що той зникне, якщо його відпустити. Довго вони так стояли. Сльози текли по щоках дорослих чоловіків, але вони не соромилися їх. Вони оплакували загиблих товаришів і знищену війною юність.