Навспак

Розтоки. Легенда сотні джерел.

 

 

Твір написаний під слова Дмитра Павличка, з музикою Олександра Білаша. Романс  “Явір і яворина” - безумовна перлина української пісні, та по сумісництву - звукова палітра цього оповідання. Виконує Раїса Кириченко, або ж Тарас Курчик. Бажаю приємного читання та хороших емоцій.  

Розтоки.  26 жовтня. Вечоріє. Зірки блідо мерехтять у маленьких вікнах серед  ялових хмарин, без дощу. Пізніше, десь посеред поля, шумом нічної соснини навіється ліричний мотив цієї історії.  Дідо Петро запитав: - Ти куди так пізно ? - Йду слухати вечірню казку, – кажу я й перекидаю чере плече рушницю. Подекуди зброя – це лише причина,  аби ненадовго втекти від усього світу. Зрештою, здобич інколи також – не самоціль, а лише доказ адекватності у вкрай стабільних ситуаціях. 
Дерева. Вони насправді подібні  людям. Насінини схожі, ну майже, але цьому  не придають значення, це ж  як діти - усі різні, та водночас - на один  лад. Проте кожен  виростає по своїй вроді: одні - гордо розкидають крислаті крона, заступаючи іншим сонце; другі - рішуче тягнуться стрілами вгору, й таки добираються до світла; треті настільки хитрі, що в'ються тонкою лозою поміж  усіма, знаходячи  собі там користь і  зиск; четверті - назавжди зостаються кущами, в тіні попередніх,  і  їх - найбільше. Та мало хто знає, про особливі дерева, їхня кора  на живо тріскає, звільняючи співочу  душу. 

Давно то  було. Тоді у небі літати орли завбільшки з коня, і  дули такі сильні буревії, що зупинити їх могла лише пісня, взагалі - усі стихії, корилися голосу, коли той  лунав  щиро й від  душі. Як звалося це місце, важко сказати - тоді  ще ніхто не відав про назви поселень. 

Моє село простягалося  в долині, поміж двох пагорбів. Влітку зелене, як шмат пишного лісу, зимою — іскристе, засніжене й тихе.  Жили тут добрі люди, котрі любили працю, хоча це  часом і важко. Селяни обробляли землю, тримали худобу та птицю,  деякі - займалися  полюванням. Єдине, що було не добре - питна вода,  вірніше  її майже повна відсутність. На околицях села  знаходилось одне однісіньке джерело, як це не дивно для такої горбистої  місцевості. Річки також не протікати тутешніми низинами, хіба що  Ік - малий потічок, і то, потрібно перетнути чималий кусок поля й лісу,  аби туди добратися.

Людей рятував дощ. Небесну воду ловили в товсті бочки та зберігали у студених  льохах. Село розділилося на дві  великі умовні  общини: бондарів та столярів. Від батька й до сина, передавалося ремесло виробництва: бочок, лавок, столів та стільців. Ставні, снігоступи, дерев'яні люльки й  двері - також цінувалися. Люди не знали, що таке  золоті карбованці й круглі мідяки, але чудово відчували значущість створеної  власноруч речі, яку обмінювали на вироби, не менш корисні та необхідні.  Все просто, взаємовигода - основа мирного співіснування. Про красу теж дбали, особливо це стосувалося зелених насаджень. За  кожне  дерево ніс відповідальність один чоловік і звали його Тарас, на прізвисько  Шуліка.

Тарас Шуліка, жив сам. Батьки рано відпустили душі, тому юнак вирішив займатися деревами. Жодна яблунька, найменший кущ смородини, - не обходились без уваги садівника Тараса. Люди поважали його за веселу вдачу та гострий розум, хоча й вважали диваком. А сам Тарас, полюбляв довго та пильно дивитися на  рідне село, з висоти Лисої Гори, в час коли сонце залишало на заході малинову смугу відступу. За це мабуть і дістав прізвисько -  Шуліка. Нажив  чоловік і ворогів, бо забороняв рубати живі дерева. Щоб то не було - плодовита груша, чи старечий граб.   - Не чіпай, поки кора не обсипалась, а ні, - то йди до лісу ! Не подобалося це деяким чоловікам, особливо - лінивим, адже  ліс далеченько. От тільки  прямо перечити Тарасу, ніхто не наважувався, тим паче його сокирі. Повторюсь - хлопця вважали дивним, а до таких завжди ставляться з пересторогою.  

Позаду  Тарасової хатини,  ріс великий кремезний ясен. Влітку він кидав тінь, рятуючи від спеки. Одного разу,  Шуліка помітив тріщину, на вкритій мохом корі. Рана була настільки глибока, що виднілася  біла серцевина дерева, волога від соку. Це неабияк засмутило хлопця, тому він приклав усіх зусиль для порятунку свого кремезного друга. Але ні міцна мотузка, ні вишнева смола - живиця,  не змогли зарадити, - тріщина щодня   ставала дедалі глибша. На дворі бавила м'яким  теплом запізніла  весна, - пора, коли добре щось розпочинати. Якось ввечері, хрущі по звичці гуділи над кучерявими садами і Тарас, притулившись спиною до хворого дерева, думав над тим, як важко мабуть цьому ясену, адже все навколо тягне із землі  радість життя а він, - повільно згасає. Садівник любив своїх підопічних, тому дуже переймався долею кожного з них.  І так вже є на світі, що ти раптом чуєш, того, з ким  безмежно хочеш поговорити, навіть,  якщо це здається по  правді  неможливим. І ясен мовив...

«Не витрачай марно сил хлопче, на те, чого тобі не здолати. Я  вдячний за  старання й турботу, але мене  врятувати навряд чи вже вдасться.  Багато літ минуло з тих пір, коли я  відчув білий світ. Ох скільки в ньому добра і зла, кохання, страждань та віри. Це все вбиралося листям, тягнулося корінням. Всотуючи  людські почуття я й сам став вразливим, й від цього мій захист все  слабшав, і ось кора дала тріщину. В майбутньому з’являтися  схожі люди. Їх  зватимуть митцями, через уміння та розуміння відчувати душевні потреби інших. Поети, художники, письменники й музики…  Їхня “кора” також розкриватиметься  в ту мить, коли прийде  диво під назвою натхнення. Митці черпатимуть його з різних джерел, та основним, стане все ж почуття любові у всіх її проявах. Я хочу  подарувати тобі своє натхнення, а ти, - будеш ділиться ним зі всіма спраглими, і зрештою,  зустрінеш  щастя  мій друже, але прийдеться зробити нелегкий вибір…» 



Мороз

Відредаговано: 15.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись