В його очах!

- Синку, давай скоріше, ми спізнюємося, - казала мама, перевіряючи годинник на руці.

- Одну хвилинку, мам, зараз візьму рюкзак і я готовий, - відповів Стас, не піднімаючи погляду зі свого телефону.

- Ти завжди з цим телефоном. Чи не можна його на мить відкласти? Ми маємо їхати, - мама зітхнула, відчуваючи знайоме відчуття роздратування.

- Так, так, я чую. Трохи терпіння, мамо, - буркнув Стас, але все ж відірвав погляд від екрану та піднявся з ліжка.

- Якщо б ти знав, скільки терпіння мені вже знадобилося... - мама мовила під носа, але Стас здавалося не почув, або вирішив не звертати увагу.

- Ось, я готовий, - Стас нарешті взяв рюкзак та підійшов до дверей.

- Тоді поїхали. І, будь ласка, без телефону в машині. Ми можемо хоча б дорогою поговорити, як нормальні люди, - мама вказала на двері, відчуваючи, як її терпіння тоне в повільному розмові сина.

- Зрозуміло, мам, - відповів Стас, з ледве помітною іронією в голосі, і вони разом вийшли з дому.

   Він сів до авто та вони з мамою рушили до нової школи. До школи було не далеко.  Приїхали вони швидко. Мама Станіслава була жіночка років 35, молода та приваблива. Стас вийшов з машини та попрямував за нею. Чомусь тільки як хлопець вийшов з авто, чомусь йому здалося, що за ним наче хтось спостерігає. Вони зайшли до школи та попрямували до кабінету директора.

  Стас був  широкоплечим, в статурі хлопцем, мав привабливу зовнішність та гарно прибране волосся, елегантний костюм надавав його образу ще гарнішого вигляду. Родзинкою його зовнішності були очі. Вони були темно - синіми, та надавали його правильним рисам обличча більшої мужності, від тільки його очей паморочилося в голові  в багатьох дівчат. Він мав також дуже привабливу посмішку, яка манила до себе як цукерочка. Стас йшов позаду і думки його були далеко звідси. Зараз він був серйозним. Тільки очі загадковими. Його щось бентежило. Він думав про майбутнє. Куди б він міг вступати, до якого університету. Навчання йому давалося легко. "Що мене чекає в цій школі, останній рік у школі, як би я хотів його провести!?" Його думки перебила мама, яка прямувала до кабінету директора. 

- Ну що, ти готовий, синку? – спитала мама, погладжуючи Стаса по плечу, але її голос звучав більше зобов’язано, ніж лагідно.

- Так, звісно, обіцяю, що не підведу тебе, - відповів Стас, відповідаючи на її торкання лише формальною посмішкою.

- Добре, сподіваюсь ти дійсно цього разу дотримаєш своє слово. Будь серйозним, це важливий момент для тебе, - мама здалася трохи віддаленою, вона зітхнула, зберігаючи вигляд стриманості.

- Зрозуміло, - сказав Стас, відчуваючи незручність цієї ситуації, але намагаючись зберегти зовнішню впевненість.

- Не забудь сказати все, що ми обговорювали, - мама підкреслено наголосила, стукаючи в двері директорського кабінету.

- Так, мамо, - відповів він, зосереджено дивлячись на двері, які за мить мають відкритися.

   Після кількох секунд тиші, двері відчинилися. Директор школи, Володимир Володимирович, поглянув на них зі своїх окулярів, які ковзали на кінчику носа.

- Заходьте, заходь, доброго дня, сідайте будь ласка, - який чоловік років сорока лагідно запросив до себе. Скоріш за все це і був директор школи в якій Стасу доведеться навчатися. Поряд з ним стояла жіночка. Вона також привіталася і ми сіли на стільці. - Мене звати Володимир Володимирович, я директор цієї чудової школи, а як вас юначе звати? До якого класу до нас завітали? - він запитав хлопця.

- Доброго дня, Володимир Володимировичу, мене звати Станіслав , я до 11 класу, - на автоматі відповів він.

- Знайомтесь, Станіслав, це Олена Василівна, ваш класний керівник, - зарекомендував директор. - Зараз вона відведе вас познайомитися з вашим новим класом, сподіваюсь ви потоваришуєте, особисто я вважаю між нами, це найдружніший клас у школі, - він додав. Хлопець попрощався з мамою, посміхнувся директору, а сам пішов з вчителькою, мама зосталась підписувати документи.

 Урок вже почався і Олена Василівна трішки запізнилася. Поки вони йшли вона розповідала про свій клас, казала який він дружній і що йому пощастило навчатися у цьому класі. Хлопець йшов і уважно слухав. Станіслав і Олена Василівна ішли коридором школи, відчуваючи незначну напруженість у повітрі. Олена Василівна була жінкою середнього віку з доброзичливим обличчям і стриманими манерами. Вона робила все можливе, щоб заспокоїти нового учня.

- Станіславе, не хвилюйтесь, усе буде добре, - сказала вона, намагаючись внести нотку позитиву. - Наш клас дійсно дуже дружній. Вони радо приймуть вас.

- Сподіваюсь, - відповів Станіслав, його голос звучав спокійно, але трохи обережно. - Це моя перша зміна школи. Трохи нервую.

- Це зрозуміло, але ви швидко адаптуєтесь, - запевнила його Олена Василівна. - Мої учні дуже відкриті та доброзичливі.

    Вони дійшли до класу, і Олена Василівна легенько постукала у двері, готуючись представити нового учня класу. Станіслав на мить зупинився, зібравши всі свої сили, готовий зустрітися з новим етапом свого життя.

     Ось вони вже на місці. Зайшовши до класу всі учні піднялися, щоб привітатися, але вчитель показала жестом, щоб вони сиділи. Адже сьогодні бачилися. Станіслав став поряд зі столом за яким вже сиділа вчитель та перевіряла присутність учнів. 

 -  До речі, діти, знайомтесь, в нашому класі відсьогодні поповнення. - вона показала на хлопця, - Знайомтесь, Станіслав, з сьогоднішнього дня він буде навчатися разом з вами. Усі дружно поаплодували на знак дружелюбсва  та що цьому раді. - Станіславе, розкажи нам трішки про себе, якщо в тебе є бажання, - мовила далі вона.