Холодна відповідь

- Сумно, ми не встигли, - мовила я. Присівши на краєчок байку, почала думати, що робити далі. Мені справді було сумно, адже я так хотіла познайомитися з цією жіночкою можливо навіть чимось допомогти. 

- Лейло, не засмучуйся, якщо вона пішла, значить з нею усе добре, - намагався підбадьорити мене Артур. Він узяв пакет з їжею, який ми щойно купили

- Ну і що з цим робити? 

 Я тільки знизила плечима. Зараз мене явно це мало хвилювало. 

- Віддай у лікарню, нехай віддадуть тим у кого немає родини, - просто сказала я. Мені завжди було шкода тих, хто зостався сам, у кого немає своєї сім'ї. 

  Опісля, ми разом з Артуром, поїхали додому. На завершення я подякувала лікарям. Хоча б мала адресу. Принаймні були шанси зустрітися.

   Пекуче сонце, сіра дорога, а також осінній запах. Десь у повітрі пахло дощем. Хоч соннеко пекло, але воно було оманливе,  навечір все ж пішов холодний осінній перший дощ. Це повинно було колись статися, у пори року свої плани. Я не дуже полюбляла дощ та холод. 

- Ох, слава богові, що ми вчасно приїхали, - мовила я до Артура по телефону. Ще хвилин п'ять тому назад хлопець мене привіз на своєю "коні" додому.

- Дякую тобі велике, Артуре, - подякувала я йому коли ми прощались біля мого будинку, хоча він і був моїм сусідом, але сьогодні мені справді якось не хотілось прощатися з ним. 

- Лейло, це тобі дякую, перш за все, за ці чудові сорочки, я з задоволенням, якщо ти не проти одягну одну до школи, а знаеш, якщо подумати, то я не проти аби ти мені псувала хоч кожен день сорочки, якщо ж тільки ти тільки відшкодуєш і кожного дня будеш мені їх купувати, то я згоден, - вирішив знову пожартувати, а я дала йому стусана по плечу, і також усміхнулася, мені явно не хотілося купувати кожного дня йому сорочки. – А, ще...- додав Артур і уважно подивився на мене своїми очима, - Лейло, ти дуже гарна, - він доторкнувся мого волосся, що явно змусило по шкірі пробігтися мурахам, - І ще, ніколи не засмучуйся через дрібниці, адже все, що не робиться, все на краще, зрозуміла? - спитав. А я лише зашарівшись ще більше посміхнулася кивнувши йому у відповідь. 

 Чудовий день, з чудовою людиною мав закінчитися. Не хотілося аби так швидко. Ох чорт! Ми ж навчаємося в одній школі, і чому я раніше не надавала переваги у спілкуванні з Артуром. Хоча і сусідами вже скільки років є. Звичайно, я не сперечаюсь у підлітковому віці Артур мене дратував. А ще в дитинстві завжди ображав. Лякав усілякими павуками, мурахами. Якось навіть я зіпсувала його віртуальний дім для автомобілів з піску, через що він дуже образився і не спілкувався зовсім зі мною. Напевне тому що, за це літо ми усі набагато подорослішали. Нам стало цікавіше спілкуватися з протилежною стороною. Принаймні так казала моя мама.

  Вітер дедалі сильніше дмухав. І я точно знала, незабаром повинен піти дощ. Я вдивлялася у небокрай, на якому виднілися десь в далечі тоненькі промені світла, які все швидким кроком затьмарювали сірі густі хмари, сплітаючись в єдине. 

Я проводжала Артура поглядом, аж поки він не сховався за паркан свого будинку. Маленька краплинка дощю упала мені на обличчя, потім друга, я вже хотіла ідти у дім, але не одразу ж помітила позаду того, з ким планувала сьогодні зустрітися. Ох чорт! І скільки він бачив? А взагалі все одно, я не повинна відчувати якийсь сором за просте спілкування зі своїм сусідом, намагалась переконати я себе. Хоча мій внутрішнії сором казав наперекір зворотне. Але я все ж себе узяла у руки.

  Стас стояв з парасолькою і пильно вдивлявся в дівчину. На лиці не було не образи, не посмішки ні якоїсь емоції. Лише якась твердість. Було складно зрозуміти, що він думає чи більше відчуває. Образу? Огиду? Біль? Відчай? Е ні, це я мала відчувати після сьогоднішньої витівки Стаса у школі. 

- Чому в тебе телефон вимкнений? - він впевнено рушив уперед. Наче і нічого не сталося. Звісно, після школи я забула його ввімкнути.  Як можна було бути такою нахабою і егоїстом, думала я  про Стаса в цей момент. Стас зняв з себе светр і наказав одягнути. Не знаю як, але згодом я була у ньому. Він тримав парасольку, аби ми не промокли від першого осіннього дощу. Тепер Стас був ближче до мене, декілька сантиметрів нас відділяли одне від одного, і я відчувала як починало моє серце калатати, але калатало воно не від романтичного хвилювання або ж наївного передбачування, а від простого страху. Все ж тепер я не могла цілком довіряти йому. Схоже хлопець це зрозумів чи відчув.

- Лейло, вибач, будь ласка, вибач, повір, я не хотів тебе образити своїм необміркованим вчинком, якщо можеш пробач мені, - він опустив голову і узяв за руку. Я не відпустила. - Я усе зрозумію, якщо на мою пропозицію ти відповіси "ні", але я справді не знаю, що на мене найшло, будь ласка, Лейло, - він підняв очі на мене, а в мені наче каміння розчавили. Скільки безпорадності в одному погляді. Він справді жалкує? Мені хотілося вірити Стасу, і я повірила. Але...

- Я розумію, усіляке буває, але ти не мав права, чуєш, взагалі не мав права навіть заходити до жіночої вбиральні, якщо ти справді шкодуєш, а я в це щиро вірю, то більше ніколи не будеш так нахабно вчиняти та поводити хто б не був на моєму місці, чи то я чи інша, - я замовкла. Мені важко давалися ці слова, але я мала їх вимовити, адже поважала себе перш за все, як особистість. Відпустивши його руку зі своєї я мовила далі, - Насправді, Стас, я все обміркувала, і вирішила, що зараз не готова до більшого аніж просто друзі, і це не через твій вчинок, просто я так вирішила, до того ж ми знаємо одне одного декілька тижнів, той Стас якого я знала, сьогодні нажаль, я зрозуміла, його немає, і це нормально, адже ми всі подорослішали, принаймні так каже моя мама. - напевне в той момент я  лукавила, і сама собі брехала, але більше за все мені не подобалося коли не поважають особистість. Це у людях дратувало безмежно. Аби більше не роздмухувати розмову, я попрощалась, знявши кофтину зі Стасом. Навіть вона не змогла зігріти мене сьогодні. І я змерзла. Більше не промовивши ні слова я попрямувала до будинку.