Глава 2 "Необережність"

Інна

Коли з’являється така можливість, відходжу до столу під приводом перекусити, а насправді щоб бути якомога далі від цієї компанії. Обираю для себе непомітне місце, притуляюсь плечем до колони й спостерігаю за відпочинком еліти, особливо жінками. Чоловіки більше спілкуються стосовно бізнесу, а от жінки — інша справа. Вони хваляться вбранням, коштовностями, розповідями про зимовий відпочинок і останнім вигідним придбанням, типу автомобіля, яхти чи будинку біля моря.

Беру в офіціанта ще один бокал шампанського й починаю мріяти як зайду до квартири, зніму туфлі й просто приляжу на диван. Здалеку помічаю дружину Петра Леонідовича, Людмилу, і роблю те, що перше спадає на думку. Я просто ховаюсь за колону. Небажання з нею говорити хвилює сильніше, ніж думка оточення. Вона надто активна у своїх розмовах і дуже наполеглива в пропозиціях. Якщо помітить мій синець, точно не уникнути розпитувань.

Роблю ковток і відчуваю на собі чийсь погляд. Повертаю голову й натикаюсь на холодний погляд генерального. Як там Артем до нього звертався? Богдан? Стає соромно, тому удаю, що розглядаю… Стіну? Хоч би картину якусь повісили. Стою і вирячаюсь на стіну, але голови не опускаю, наче нічого дивного в цьому немає. Трохи сорому перед цим Богданом, але подразник моїх нервів проходить повз.

Допиваю другий келих шампанського і вирішую трохи пройтися, щоб не злитися з колоною. Заходжу до вбиральні й підправляю макіяж, роздивляюсь свою зачіску, яку начаклувала моя вірна подруга. Отут би й сиділа, без гамору й надмірної уваги, яку не дуже полюбляю від незнайомих людей. Не встигаю висушити руки, як двері відчиняються і на порозі з'являється Артем. Ця його посмішка говорить про те, що чоловік вже гарно розслабився.

— Ось де моя кохана дружина, — підходить ближче й обіймає ззаду. — А я скучив, — нахиляється й обдає вухо гарячим диханням. Запах алкоголю змішався з сигаретним і цей аромат вже довгий час здається мені найогиднішим.

— Артеме, обережно, — відхиляюсь, але він притискає міцніше.

— Ти в цій сукні така… красива, — нахиляється, притискаючи мене до рукомийника й намагається поцілувати.

— Припини, сюди можуть увійти, — хочу його відштовхнути, але він знову хапає за руку.

— Боляче, — вигукую, бо тримає він за синець.

— Боляче, боляче, — перекривляє мене. — Тобі завжди щось не так. То пізно, то рано, то хтось може увійти. Раніше ти була активнішою, — хватку послаблює, але не відпускає.

— Ти теж був іншим, — дивлюсь йому у вічі й не відчуваю нічого теплого. Можливо, образу, гнів, розчарування, але далеко не кохання. Він сам його знищив своєю поведінкою.

— Інно, я ж можу і образитись, — бере мене за шию й здавлює. Мовчу, просто дивлюсь на нього і розумію, що це все. Ми більше не будемо разом. Непереборне бажання піти саме сьогодні, активно пульсує в голові.

— Давай, покажи себе у всій красі. Яким ти є насправді. Тут саме всі зібралися, щоб на це подивитися, — проціджую крізь зуби, а він знов посміхається.

— От за що я тебе покохав, так це за твій характер, — різко нахиляється й цілує, спеціально розмахуючи помаду.

— Ой, вибачте, — чується від дверей. Тільки глядачів тут не вистачало! На порозі стоїть якась жінка у віці, відвернувшись і для чогось закривши очі долонями, наче ми тут голі. Якщо я правильно запам’ятала, то вона теж працює у компанії.

— Ну що ви, Тамілочко? — улесливо говорить Артем, бере паперового рушника й витирає губи, підморгуючи мені. — Це ж жіноча вбиральня. То я такий нестримний, не можу без своєї коханої дружини. Чекатиму на тебе в залі, люба, — кидає мені, типу, ніжно й виходить.

— Ох, молодість, — щебече жінка й підходить мити руки. — Як це прекрасно, коли між людьми такі сильні почуття, — дивиться на мене, а я не можу знайти слів, щоб звучало не грубо. Все, що можу — кивнути й вийти з вбиральні.

Мабуть, тільки в мене сьогодні такий настрій, що хочеться вити. А ще страшенно хочеться піти звідси, але не у квартиру Артема. За своїми думками не помічаю на своєму шляху чоловіка й необережно на нього натикаюсь, наступивши на ногу. Мене хапають за плечі міцні чоловічі руки, обережно відсторонюючи від себе.

— Вибачте мені, — підіймаю очі й потрапляю в полон крижаного блакитного, — Б-богдане,— затинаюсь, бо забула як далі.

— Можна просто Дмитро, — відрізає і кутики губ смикаються.

— Я не хотіла вас затоптати.

— Головне, щоб ви на дорозі так не кермували, а ваш гострий каблук я вже якось переживу, — говорить серйозно, а я не розумію, це жарт чи докір за мою неуважність. Він переводить погляд на шию, і я здогадуюсь, що він зараз бачить. Там червоні сліди від пальців Артема. Знаю, що не потрібно, але рука сама тягнеться, інтуїтивно прикриваючи шию.

— Вибачте, я піду, — обходжу чоловіка й швидко крокую до залу.

З таким хворим коханням Артема мені доведеться ходити у наглухо застебнутому одязі й під горло. Не знаю, що подумав Дмитро, але я подумала б, як є насправді. Що мій цивільний чоловік — майбутній садист. Так, зараз це не так яскраво проявляється, але з кожним днем він поводить себе все огидніше і не бачить в цьому жодної проблеми. Єдиний мій вихід — тікати, і чим скоріше, тим краще.