Глава 4 "Дивна вечеря"

Інна

— Та якось не дуже зручно їсти самій, коли нас тут двоє, — розтягую слова і чую, як чоловік тихо хмикає. Вважає мої слова нісенітницею? Тоді чому ще досі тут?

— Пригостите своїм набором? — дивує до межі й сідає на стілець.

— Е… Прошу, — гублюсь від абсурдності ситуації. Всередині повно народу, купа смачних страв, а він сидить тут з дружиною старшого менеджера його фірми. Навіщо? Він бере тарталетку й відкушує шматочок, а я, щоб не виглядати переляканою, беру ту дивну ложечку і куштую страву, що в ній.

— Як гадаєте, що це? — питаю, намагаючись зрозуміти, з чого її приготували.

— Дайте-но спробувати, — нахиляється і замість того, щоб взяти собі порцію, він бере мою руку й куштує з моєї ложки. Я не те, що дивуюсь, я сиджу абсолютно шокована.

— Ммм, схоже на сир з…

— Сиром, — говорю й викликаю на його обличчі усмішку, яка робить його ще симпатичнішим й навіть молодшим.

— Сьогодні готує якийсь там шеф. Якщо чесно, я не запам’ятовую всі імена.

— Людмила мені вже повідомила, — не можу втриматись й усміхаюсь.

— О, то ви тому усміхались? Знайомі з цією активною жінкою?

— Так, мала нагоду поспілкуватись минулого року, коли компанія святкувала якийсь контракт. Здається, вас тоді не було.

— Я рідко відвідую такі заходи. Все, що мені потрібно знати, можна прочитати з особистої справи працівника. Але змушений визнати, сьогодні я дізнався багато цікавого про своїх підлеглих.

— О, попереду купа доган і звільнень? — відкушую тарталетку і розумію, що вже наїлась.

— Не так кардинально, але варто звернути увагу на деякі моменти, — ухиляється від відповіді, хоча я й не очікувала, що він почне розповідати про свої плани. — Ну, а ви? Часто буваєте на таких заходах?

— О, ні. У мене й вихідних стільки немає, щоб вливатися в життя еліти, — ляпаю те, що точно не потрібно озвучувати. Прикушую язика, але пізно, слова, що вилетіли не повернути назад. — Якщо чесно, то з задоволенням повернулася б додому, бо страшенно втомилась за сьогодні, — в мені говорить смачне й небезпечне шампанське, а я просто не можу втримати язика за зубами. Пізно розумію, що випила сьогодні забагато, та ще й на голодний шлунок. А останній келих взагалі був зайвим.

— Хм, — бачу, що йому смішно й від цього стає соромно. Він обпирається ліктем на стіл й уважно дивиться на мене, приставивши до губи вказівного пальця. — Тоді мушу і я зізнатись, — нахиляється ближче, — через цю терасу я хотів по-тихому поїхати додому, але тут були ви.

— А? Повертаю голову в бік і справді бачу вихід з тераси. Просто через темряву я цього не помітила, коли увійшла.

— Підвезти? — питає, так і лишаючись на досить близькій відстані.

— Емм, не знаю, чи це зручно, — починаю буркотіти й трохи відхиляюсь. — Не хочеться вас напружувати.

— Серед нас двох напружена ти, а не я, — говорить якось так тихо і розтягуючи слова.

Охох, Інно, це так шампанське говорить у твоїй крові, і слова розтягує теж воно, а ти просто зависла на гарному чоловіку. Навіть не пам’ятаю, коли останній раз у мене була якась романтика чи флірт. Грубість Артема відбила будь-яке бажання до романтичних сюрпризів. Ніжність і турбота стали дефіцитом. І навіть зараз, з цим незнайомим чоловіком, мені спокійніше й приємніше сидіти, ніж з Артемом, з яким прожила три роки.

— Ну… Добре, — кажу не дуже впевнено. Підводжусь і він теж встає. Далі все відбувається так швидко, що мій втомлений мозок не встигає зрозуміти, через що я перечіпаюсь і як опиняюсь в обіймах чоловіка, знов наступаючи йому на ногу. — Ой, в-вибачте, я не побачила… — починаю крутити головою й роздивлятись в темряві, що саме я не побачила, а чоловік так і тримає мене за плечі. Підіймаю на нього погляд й зависаю. Чую тільки, як гучно стукає моє серце й відчуваю по тілу приємну хвилю мурах.

— Вдягни, сьогодні прохолодно, — нарешті, прибирає руки з моїх плечей й за мить накидає на них свій піджак.

— Ні, не потрібно, — намагаюсь заперечити. — Це…

— Не обговорюється, — каже холодно й бере за руку, якою я намагаюсь скинути з себе піджак.

Мружусь від болю, бо він саме торкається синця. Чоловік це помічає й миттю послаблює хватку. Розвертає до себе зап’ястя і я знаю на що він дивиться. А мені соромно, відвертаюсь й відчуваю, як палають щоки.

— Як давно він тебе б’є? — кожне слово лунає, наче грім. Відгукується в скронях й перевертає все всередині. Наче це велика таємниця, яку збиралась берегти до кінця своїх днів. Заради чого, тільки цікаво?

— Це помилка… Ви не те подумали, — починаю буркотіти все, що приходить в голову. Я… — розумного пояснення не знаходжу, бо й дурню зрозуміло, що ці сліди від пальців. Опускаю голову й голосно зітхаю.

— Скажеш, що їдеш? — перебиває мої спроби висловитись розбірливо.

— Ні, — хитаю головою. Не хочу з ним говорити, бо знаю, що він буде проти.

— Тримай, — занурює руку в кишеню піджака, розвертає мою долоню вгору й кладе на неї ключі від автівки. А я тільки відкриваю й закриваю рота, як рибка, бо не знаю, що сказати. — Спустишся по сходах, обійдеш будівлю по доріжці й опинишся на паркуванні. Не заблудишся? — питає, зазираючи у вічі. А я… Я роблю те, чого соромитимусь все подальше життя, якщо зі мною не трапиться неприємності на кшталт втрати пам’яті. Стаю на носочки й швидко його цілую.