Глава 5 "Сором"

Інна

Своїм вчинком дивую не тільки чоловіка, але й себе. Мабуть, так занудьгувала за турботою, що не змогла встояти проти миттєвого пориву відчути себе потрібною. Хоча, й поцілунком це назвати важко, бо чмокаю його лише злегка зачіпаючи нижню губу й колюче підборіддя.

— Вибачте мені, заради Бога, — затуляю рота долонею й перелякано дивлюсь на чоловіка. По його обличчю не можу зрозуміти, що він думає. Мені так соромно, що хочеться під землю провалитися. — Це підступне шампанське… Я не хотіла. Як же соромно, — опускаю очі й боюсь підняти на нього погляд. Сходила на святковий захід, називається. Осоромилась на повну, далі просто нікуди… — Ось, візьміть, — протягаю ключі, але очі не можу підняти.

— Йди в автівку й чекай мене, — відрізає, розвертає мене за плечі у напрямку виходу, а сам крокує до зали. Не встигаю отямитись, як він вже хапається за дверну ручку.

— А яка ваша? — питаю, підіймаючи в руці ключі.

— Вона відгукнеться, якщо натиснеш на верхню круглу кнопку, — кидає швидко й виходить.

— Ясно… Верхню кнопочку… Дурепа! Який сором! — буркочу сама на себе, але слухаюсь. Забираю свій клатч й крокую в кінець тераси. Закутуюсь у піджак, ховаючись від вітру й вдихаю легкий аромат парфуму в перемішку з сигаретним.

Обережно спускаюсь з тераси, щоб знову не перечепитись й не зловити носом сходинку. Вперше спостерігаю за собою таку незграбність. Падіння з велосипеда в дитинстві не рахую, бо то просто обов’язкова частина навчання кататись. Збоку будівлі й справді є паркування. Мабуть, Дмитро буває тут часто, якщо заїхав на подвір’я, а не паркувався перед рестораном, як інші. Радує те, що навколо нікого немає і ніхто не запитає, що я тут забула з чужими ключами в руці.

Роздивляюсь брелок й натискаю на вказану круглу кнопку. Чорний позашляховик одразу підморгує світлом фар. Ого! На мить гублюся, дивлячись на цей блискучий дім на колесах, а потім поспішаю сісти. У салоні тепло й затишно, пахне шкірою й тим самим парфумом, що й від піджака. Зачиняю за собою дверцята й нервово позираю у вікно.
Як відчувала, що не потрібно мені ходити на цей захід. Я могла затриматись на роботі й уникнути походу. Але ж ні! Осоромилась на все життя. Це ж треба! Поцілувала чоловіка, якого вперше бачу. І байдуже, що він був не справжнім, ціль у мене була поцілувати. Від себе не втечеш, як би не намагався.

Дістаю з клатча смартфон й дивлюсь на час. Вже доволі пізно, майже одинадцята. Відкриваю месенджер, щоб написати Артему, що поїхала додому і тільки потім розумію, що не так. Я залишила вдома ключі від квартири. Та що ж це за день такий! І що тепер робити? Повертатись до Артема? Поїхати до батьків? Чи напроситись до подруги на ночівлю? Найкращим варіантом буде завітати до Солі, але ж їхати потрібно на інший кінець міста. Ситуація, як в дебільному комедійному фільмі.

Навіть не помічаю, як Дмитро підходить до автомобіля і коли відчиняються дверцята, смикаюсь з переляку. Він мовчки сідає, а я одразу передаю йому ключі, які так і тримаю у руці. Намагаюсь придумати промову, щоб ще раз вибачитись, але не знаходжу потрібних слів.

— Куди їхати? — питає спокійно, наче нічого й не сталося. Хоча, може, це я так критично все сприймаю?

— Можна вас попросити відвезти мене на Титова? — питаю тихо, але впевнено.

— Що там? Вирішила продовжити вечірку? — питає, виїжджаючи з паркування.

— Нагулялась вже сьогодні, — буркаю й не припиняю себе подумки сварити. — Там живе моя подруга, навідаюсь в гості.

— Можу запропонувати…

— Ні! — вигукую надто голосно, звертаючи на себе погляд чоловіка. — Ви не так мене зрозуміли, я не… — затинаюсь в словах, бо страшенно розгубилась.

— Я не кидаюсь на заміжніх жінок, Інно, — говорить суворо, позбавляючи мене необхідності мугикати далі свої незрозумілі пояснення.

Мовчу… Краще нічого не говоритиму, бо на сьогодні виконала норму всього життя. Ніколи не була у такій дурній ситуації. Відвертаюсь до вікна й дивлюсь на нічне місто. Люблю їздити в автомобілі. Особливо вночі, коли транспорту майже немає. А ще, коли йде дощ. Тоді думається гарно й можна посумувати разом з природою.
Коли авто звертає на Титова, говорю точну адресу й продовжую своє спостереження. Соломія вже може спати, але телефонувати при чоловікові я не буду. Краще вже буду дзвонити в домофон, щоб вона мені відчинила двері під’їзду. Авто зупиняється за потрібною адресою і на декілька хвилин запановує тиша.

— Дякую, — кажу тихо, й наважуюсь глянути на чоловіка. Він легенько киває, дивлячись перед собою, й нічого не говорить. Залишаю піджак на сидінні, відчиняю дверцята й виходжу.

— Чекай, — говорить, коли збираюсь їх зачинити. Щось шукає в бардачку й простягає мені візитівку. — Якщо раптом тобі не відчинять, або буде складна ситуація, не соромся.

— Дякую, — простягаю руку й забираю клаптик картону. Кладу його до клатча й зачиняю дверцята. Не озираючись, заходжу в арку будинку й через дві хвилини вже стою перед дверима квартири Солі.

— Знову? — перше, що питає подруга, обдивляючись мене з голови до ніг.

— Впустиш переночувати? — питаю, гірко усміхаючись.

— Дурне питання. Я саме чай зібралась пити. Будеш?

— З задоволенням, — проходжу до квартири й знімаю туфлі. Нарешті ноги відчувають полегшення. В прихожій дивлюсь на себе в дзеркало й хочу зняти з себе цей жахливий рожевий.

— Іннусь, піжама й рушник на дивані, а я чай зроблю, поки ти приведеш себе до ладу.
Проходжу до кімнати й забираю одяг. У ванній кімнаті вмиваюсь, знімаю сукню й одягаю піжаму. Нарешті почуваю себе нормальною людиною. Заходжу на кухню, коли Соля робить бутерброд.

— Будеш? — питає мене.

— Ні, їсти точно не хочу, — сідаю на стілець й беру чашку в руки.

— Давай розберу, — відкушує бутерброд й стає ззаду мене, щоб вийняти шпильки з зачіски.

— Вона класно трималась, навіть вітер не розтріпав. У тебе золоті руки, — хвалю подругу за свою гарну зачіску.