Глава 6 "Останній шанс"

Інна

Зранку на телефоні купа пропущених викликів від Артема й десятки гнівних повідомлень. У спортивних штанах Солі, футболці й навіть мокасинах, їду на таксі додому. Відчуваю, що зараз буде сварка й налаштовую себе на правильні слова. Я все вирішила! Або ми сьогодні серйозно поговоримо й знайдемо компроміс, або ввечері я знову постукаю у двері своєї подруги вже з валізою у руці. Двері він відкриває після першого ж дзвінка, дивиться з гнівом, але мовчить.

— Привіт, — кажу тихо й проходжу до квартири.

— Де ти вешталась всю ніч? — запитує холодно.

— Ти не отримав моє повідомлення? — проходжу до спальні й знаходжу речі в шафі.

— «Переночую у Солі» — це пояснення? — заходить за мною й не дає вийти, стаючи на порозі.

— А яке ти мені можеш дати пояснення стосовно цього? — показую йому синець, який не приховати. Не буду ж я ходити в одязі з довгим рукавом у таку теплу погоду.

— Я не стримався, бо ти абсолютно мене не розумієш. До тебе й доторкнутись не можна, одразу синці демонструєш, — переводить стрілки, наче це я винна у його нестримності. Колись він вже говорив, наче я його провокую. Тільки от чим, не сказав.

— Артеме, я прийняла рішення піти, — видихаю й підіймаю на нього погляд.

— Тобто піти? — не розуміє й робить крок уперед, а я, очікуючи агресію, відступаю. — Інно, у нас же сім’я.

— Могла б бути, якби того Артема, якого я покохала три роки тому, не замінив чоловік, якого бачу перед собою зараз.

— У тебе хтось є? — бачу, що починає закипати й шукаю спосіб вийти з кімнати.

— Ні. Просто я більше можу терпіти твою поведінку й сподіватись, що ти виправишся.

— Яку поведінку Інно?! Я втомлююсь на роботі, постійно стараюсь досягти більшого, щоб ти мала нормальне життя. Щоб ми могли жити не гірше за інших. І ось, що отримую на заміну? Ти вирішила піти!

— Я теж працюю, якщо ти забув і заробляю гроші, але отримую від тебе тільки бурчання й ось, — знову показую своє зап’ястя, — синці на додачу. Від образи на очі навертаються сльози, але я їх швидко витираю долонею й виходжу з кімнати. На щастя, Артем не перешкоджає.

Зачиняюсь у ванній кімнаті й приймаю душ. Чищу зуби, сушу волосся й збираю його у високий хвіст, одягаюсь й наношу макіяж, щоб темні кола під очима не лякали клієнток, які записані на сьогодні. Коли виходжу, Артем сидить на підлозі навпроти ванної, обпершись об стіну.

— Кицю, не робімо необдуманих вчинків, — підводиться й бере мене за плечі. — Я перегнув палку. Вибач мені за синці, більше такого не повториться, — каже серйозно, але я мало вірю його словам. Не вперше він вибачається, а потім не дотримує свого слова.

— Я кохаю тебе, Інно. Ми стільки років разом, попереду тільки краще. Дай мені шанс все виправити, — зазирає у вічі й нахиляється, щоб поцілувати. Автоматично відвертаюсь, підставляючи щоку.

Не можу я себе пересилити й поводитись, наче нічого не сталось. Але й не хочу, щоб наша пара розпалась. Я досі пам’ятаю той час, коли у нас все було гаразд і мені здавалось, що кохання буде вічним. А зараз мені складно дати визначення почуттю до Артема. Може, звичка? Не знаю, бо не маю з чим зрівняти. Стосунки з Артемом — мої перші серйозні стосунки.

— Я підвезу тебе до салону? — дивує, бо раніше таких пропозицій не поступало.

— Добре, — кажу тихо, погоджуючись одразу на все. Це буде останній шанс нашій парі.

Потрібно прислухатись до своїх відчуттів й спробувати зрозуміти Артема і саму себе. За роботою, купою мілких проблем і нестачею часу на спілкування ми віддалились одне від одного, але це не значить, що кохання зникло. Можливо, на фоні всіх неприємностей, воно просто здається втраченим? Він притискає мене до себе якось незграбно, а я намагаюсь прислухатись до себе. Які емоції в мені зараз?

— Вибач, потрібно відповісти на дзвінок, — дістає з кишені штанів смартфон, який вібрує й зникає у кімнаті. — Так, Петро Леонідовичу, — чую перед тим, як двері зачиняються.

На годиннику сьома ранку, а вони вже розв’язують робочі питання. Може, я й справді надто сильно придираюсь до Артема? Хоча… Як каже Соля, в першу чергу потрібно любити себе. А я в цьому плані не на першій сходинці. Йду на кухню, ставлю чайник й роблю собі каву. У Солі не встигла попити, хоч вона й наполягала. Навіть встигаю випити її, поки чоловік говорить телефоном.
Коли він виходить з кімнати, я саме збираю сумку, щоб цього разу нічого не забути. Бачу на обличчі злість, але він стримується й навіть усміхається мені. Коли живеш з людиною стільки років, навчишся розрізняти емоції на її обличчі. Я добре вивчила Артема, але знову погоджуюсь на новий шанс, яких за останній рік вже було декілька.

— Готова? — питає й проходить повз, щоб взутись.

— Так, — беру сумку на плече й виходжу за чоловіком.

Їдемо мовчки, він постійно про щось думає й виглядає дуже зосередженим. Я ж радію, що не потрібно їхати на маршрутці й налаштовую себе на робочий ритм, а також розмову з хазяйкою салону, Риммою. Вона у нас жінка з характером: якщо зранку усміхається, то на вечір її настрій може бути загрозливішим за дощову хмару. Та Соля має рацію, я навіть не працевлаштована, тому можу піти у будь-який момент. Причин за п’ять років накопичилось достатньо. Соля втекла після року роботи на Римму, а от я засумнівалась і затрималась ще на чотири роки.

— Дякую, — кажу Артему, коли авто зупиняється неподалік салону.

— Ти сьогодні допізна?

— Як завжди, о сьомій завершу.

— Може, влаштуємо собі романтичну вечерю на честь примирення?

— Я не проти, — усміхаюсь й виходжу з авто. Він одразу рушає й невдовзі зникає у потоці автівок. Зітхаю й бреду до салону. Двері вже відчинені, а Римма сидить за рецепцією.

— Доброго ранку, — заходжу й крокую у кімнату для персоналу, щоб лишити сумку й випити каву, поки є вільний час.

— Привіт, — вітається жінка, не відриваючись від смартфона.
У кімнаті вже пахне кавою, а перукар Катя снідає ранковим круасаном.